На шлях я вийшла ранньою весноюІ тихий спів несмілий заспівала,А хто стрівався на шляху зо мною,Того я щирим серденьком вітала:«Самій не довго збитися з путі,Та трудно з неї збитись у гурті».Я йду шляхом, пісні свої співаю;Та не шукайте в них пророчої науки, —Ні, голосу я гучного не маю!Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки, —Скажу я: «Разом плачмо, брате мій!»З його плачем я спів з’єднаю свій,Бо не такі вже гіркі сльози – спільні.Коли ж на довгому шляху прийдетьсяМені почути співи гучні, вільні, —В моїй душі для них луна знайдеться.Сховаю я тоді журбу своюІ пісні вільної жалем не отрую.Коли я погляд свій на небо зводжу, —Нових зірок на йому не шукаю,Я там братерство, рівність, волю гожуКрізь чорні хмари вглядіти бажаю, —Тих три величні золоті зорі,Що людям сяють безліч літ вгорі…Чи тільки терни на шляху знайду,Чи стріну, може, де і квіт барвистий?Чи до мети я певної дійду,Чи без пори скінчу свій шлях тернистий, —Бажаю так скінчити я свій шлях,Як починала: з співом на устах!
22 травня 1890
В’язень
Сидить в темниці в’язень самотнийІ скрізь блукає поглядом, смутний:То по закуренім низькім склепінню,То по стіні, по брудному камінню.Над головою в нього розпустилаНудьга свої широкі сиві крила.А думка рветься в той широкий світ,Його вкрива тепер весняний цвіт…«Забудь той світ! міцна твоя темниця!»І думка пада, мов підбита птиця.Не плаче бідний в’язень, не ридає,Сумний, понурий, край вікна сідає.Перед вікном широка бита путь,По ній чужі байдужі люди йдуть.Хто йде, хто їде – на темницю гляне.Холодний погляд!.. Ох, як серце в’яне!В темниці тут жива душа конає,Ніхто про те не думає, не дбає…Дорогою йде жінка молода.Яка ж сумна, убога та бліда!І на руках несе малу дитину,Обгорнену в подерту сірячину.Яка ж вродлива, гарна, мов картина,Та безталанна вбогая дитина!Побачив в’язень пару ту й зрадів,А тільки вид йому як сніг збілів.Ох, се ж його дружина молодая!Ох, се ж його дитинонька малая!«Здоров був, любий!» – жінка говорила, —А в голосі її сльоза бриніла.Але весела й жвавенька булаІ щебетала дівчинка мала:«Ку-ку, ку-ку! а де ти? тут, татусю?Візьми на руці, поцілуй Марусю!»Здавалось, певне, бідному дитяті,Що татко жартами сховавсь за грати.А татко ручку доні цілувавІ гіркими сльозами обливав.«Ох, ти ж моє дитя кохане, рідне!..»А жінка мовила: «Радіє, бідне…Мале, – його ще лихо не діймає;Вже другий день, як хліба в нас немає.В неділю ще за той нещасний хлібОстаннюю худобу жид загріб,Продав за довг остатнюю корову…»І сльози жінці перебили мову;До каменя холодного припалаІ гірко, розпачливо заридала.Мала дитина почала квилитьІ стиха їсти в матері просить.«Прощай!» – промовила понуро мила,Дитину до віконця підсадила.Татусь, цілуючи свою дитинку,Невільничого хліба дав скоринку…Він погляд свій услід їм посилав.Він і тепер не плакав, не ридав,На очах в його сльози не блищали, —Вони на серце каменем упали.І в’язень руки заломив з журбою:«Навіщо ми побралися з тобою!..»
