Не дивуйтесь, що квітом прекраснимРозцвілася дівчина несміла, —Так під промінням сонечка яснимРозцвітає первісточка біла.Не дивуйтесь, що думи глибокіБудять речі та сльози пекучі, —Так напровесні дзвінкі потокиПрудко, гучно збігають із кручі.Не дивуйтесь, що серце так рв’яно,Щиро прагне і волі, і діла, —Чули ви, як напровесні раноЖайворонкова пісня бриніла?..
Contra spem spero!
Гетьте, думи, ви, хмари осінні!То ж тепера весна золота!Чи то так у жалю, в голосінніПроминуть молодії літа?Ні, я хочу крізь сльози сміятись,Серед лиха співати пісні,Без надії таки сподіватись,Жити хочу! Геть думи сумні!Я на вбогім сумнім перелозіБуду сіять барвисті квітки,Буду сіять квітки на морозі,Буду лить на них сльози гіркі.І від сліз тих гарячих розтанеТа кора льодовая, міцна,Може, квіти зійдуть – і настанеЩе й для мене весела весна.Я на гору круту крем’януюБуду камінь важкий підійматьІ, несучи вагу ту страшную,Буду пісню веселу співать.В довгу, темную нічку невиднуНе стулю ні на хвильку очей,Все шукатиму зірку провідну,Ясну владарку темних ночей.Так! я буду крізь сльози сміятись,Серед лиха співати пісні,Без надії таки сподіватись,Буду жити! Геть думи сумні!
2 травня 1890 p.
* * *
Коли втомлюся я життям щоденним,Щоденним лихом, що навколо бачу,Тоді я думку шлю в світи далекі,Блукає погляд мій в країні мрії.Що бачу я в далекому просторі?Прийдешність бачу я, віки потомні.Мені ввижається, як в тихім, ріднім коліСтарий дідусь навча своїх онуків,Про давнину справдешні байки править,Про те, що діялось на нашім світі.Родинне коло діда оточило,Сини та дочки, молоді онуки;Одні уважно, пильно вислухають,У других тиха мрія в очах сяє.Онук щонаймолодший сів близенькоКрай діда і слідкує його рухиПалким, уважним поглядом блискучим.Дідусь мовляє тихо, урочисто:«Щасливі, дітки, ви, що народилисьВ лагідний час, в безпечную годину!Ви слухаєте, мов страшную казку,Сю розповідь про давні дикі часи.Так, дітки! світ наш красний, вільнийТемницею здавався давнім людям;Та й справді, світ сей був тоді темниця:В кормигу запрягав народ народа,На вільне слово ковано кайдани.Півроду людського не звано людьми,Затято йшов війною брат на брата.Ви знаєте, що звалося війною?Тоді війною звали братовбійствоВо ім’я правди, волі, віри, честі,А кроволиття звалося геройством;Убожеством там звали смерть голодну,Багатством – награбовані маєтки,Простотою – темноту безпросвітну,Ученістю – непевнеє блукання,Бездушну помсту звано правосуддям,А самоволю деспотичну – правом.Всім гордим-пишним честь була і слава,Зневаженим-ображеним погорда.Загинув би напевно люд нещасний,Якби погасла та маленька іскраЛюбові братньої, що поміж людьмиУ деяких серцях горіла тихо.Та іскра тиха тліла, не вгасала,І розгорілася багаттям ясним,І освітила темную темноту, —На нашім світі влада світла стала!..Се розповідали мені старії люди,Не за моєї пам’яті було те».Так говорив дідусь. Онук найменший,Підвівши чоло, ясно подивився,Уста тремтіли усміхом утішним.«Дідусю, ти страшні казав нам байки,Я радий, що не бачив лихоліття!»
