Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 91

— О-о-он воно що. А я думав…

– Індик теж думав.

— Який індик?

Мишко тупнув ногою. Кричав, ранячи товариша колючими очима:

— Геть від мене! Не хочу тебе бачити. Так друзі не поступають. Друг — він до кінця друг. На друга можна покластися, як на себе. Друг сам загине, а товаришеві обов’язково допоможе. Ще древні повчали: краще мати справу з поганою змією, ніж із поганим другом. Ось так.

Присоромлений Вовк опустив голову. Вигляд він мав жалюгідний. Довга шерсть скуйовдилася, на носі чорніли дві борозни, прокладені слізьми. Їх обліпили мухи.

Проте Мишко ще не вийшов із ролі сердитого дядька. Суворо запитав:

— Де вояки? Вони вчора проводжали нас із цього місця.

— Сумують, — зронив слово Вовк.

— Що, що, що? — закандзюбив носа Мишко.

— Вояки сумують.

Вовк підвів голову і послав затуманений погляд у морську далечінь.

— Не зрозумів…

— А сколоти все зрозуміли, коли побачили мене. Вигляд мій їм повідав про невдачу. Нас, Мишо, сильно побило коло Гори. Хай та Гора ніколи не вийде з моря.

— Вояки тебе розпитували?

— Сколоти не розуміють вовчої мови. Мовчки знялись і поскакали на конях у місто. Я не хотів бігти за ними. Тебе з моря виглядав.

Вовк із докором скосив очі на хлопчака. Їхні погляди схрестилися. Мишко зразу відвів очі. Його гризло сумління. Зрозумів, що перебрав. Не слід було кричати на Вовка та звинувачувати його самого у всіх бідах.

Мишко повільно рушив берегом. Неспішно витягував ступні з піску (кросівки впали в море). Вовк чухрав позаду.

— Що нам робити? — роздумував уголос Мишко.

— Я голодний, — пожалівся Вовк.

— Я теж хочу їсти, — озвався хлопчик. — Але в місто не піду. Вояки сердиті. Захочуть — і покарають мене. Вони просто обожнюють карати. Тільки що — і тягнуть до вогню. Не піду до них.

— Доведеться мені носити вовчу шкуру до скону, — зітхнув Вовк.

Мишко махнув рукою.

— Не журися. Мадій зачаклував тебе, зробив вовкулакою. Мадій і зніме з тебе чари.

— Нє-а, не зніме. Я знову на череві плазував перед ним. А він відіпхнув мене носаком чобота. Нестямно кричав: «Геть! Не наближайся до мене. Не виконав завдання — здохни у вовчій шкурі».

«М-да. Справи наші кепські», — із прикрістю констатував хлопчик.

Він зайшов у воду. Нахилився, знайшов плаский камінець — і швиргонув далеко. Камінець стрибав на розкотистих хвилях. Потім милувався ранковим краєвидом. На обрії майоріли вітрильники. Деякі судна сходили з прямого маршруту і завертали до пристані в Каркіді. Сонячні промені обливали роздуті полотнища вітрильників золотаво-рожевими кольорами. Мишко тужливо вголос подумав: «Хоч кораблі й підпливають, але вони не з майбутнього часу. А значить, мене не заберуть звідси. Не перенесуть у третє тисячоліття».

Йому зробилося страшенно некомфортно у прадавньому світі. Сльози навернулися на очі й великими краплями падали в море. Крап-крап, крап-крап. Він чув, як схлипував Вовк. «Нікому я тут не потрібний. Ніхто мене не любить, — промовляв Мишко. — От залізу в осоку і там помру. А Вовк хай сам вирішує — жити йому чи вмирати.»

Обливаючись слізьми, попрямував до хащ, що росли у дельті широкої повноводої річки. Позаду, за його спиною, щеням заскавулів Вовк. Він обігнав Мишка й без пам’яті тікав. Мишко обернувся. Від несподіванки гикнув і сів у прохолодний пісок.