Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 90

У загальному хорі, сплетеного з шуму моря й подиху ранкового вітру, чулися дзюркотливі звуки. Хлопчик окинув зором своїх рятівниць і зрозумів: то вони співали. Він прислухався до неголосного співу.

— Шкурапея Авреля — наша матінка. Дзьоборила, мудра змія.

Нас дев’ятеро у матінки, із кільчастим малюнком зміївн.

Що старша сестра — то Віталька. Пласкохвоста, підступна змія.

Що Стана, Каліста, Ликерка, Домасенька — то середульші.

Сестриці меткі та швидкі.

Що Фросина, Ізюня, Соля, Явдошечка — то меншенькі.

Гладенькі, лускаті, зубаті, їдкі.

Шкурапея Авреля — наша матінка. Дзьоборила мудра змія…

Під монотонні звуки безконечника хлопчик заснув. Він прокинувся лише тоді, коли зачався день. Крізь ранковий туман прозирали невиразні контури, схожі на маяки. Згодом на обрії вималювалася прибережна смуга піску. Туман розтанув. Маяки виявилися сторожовими баштами. Мишко уважно вивчав берег із жовтими захисними спорудами. Помилки не було: пліт, сплетений із змій, прямував до берега Каркіди.

«Що я скажу кочівникам? — мучився хлопчик. — Як їм поясню, що випустив Вовка, що сам упав у море. Адже Скіл попереджав мене: міцно тримай Вовка за ремінь. А вояки повчали: чоловік головою покладе, але не підведе. О, скіфи мене закатують.»

При згадці про покарання, Мишко страшенно розхвилювався. Він тяжко задумався. Через хвилину з надією поглядав на найбільшу змію. О, він проситиме Шкурапею Аврелю-матінку, щоб до берега не підпливала, а перенесла його у води двадцять першого століття.

Мишко розтулив вуста, щоб озвучити своє бажання — і захлиснувся водою. Підскочив, став на рівні ноги. По тому часто-часто тріпотів густими віями. Чи ба! Він по коліна у воді, всього за кілька метрів від берега.

Рятівного плоту, сплетеного із змій, на хвилях Мишко не бачив. Так, немовбито його ніколи не існувало.

Треба сказати, що за час перебування в Каркіді, Мишко звик до різних див. Атож раптовому зникненню плоту він не надав значення. Відразу забув про нього.

Мишко у всіх бідах звинувачує Вовка

На безлюдному березі на Мишка налетів засапаний Вовк. Тварина звелася на задні ноги й прагла його облизати. Хлопчик відігнав Вовка. По хвильці визвірився на нього:

— Це ти винний у всьому!

— Чому я? — сів у пісок Вовк.

— Бо ти мене у підлий спосіб покинув.

Мишко передихнув і перейшов до погроз:

— Відповідатимеш перед скіфами. Я тобі не заздрю. Так, так, покуштуєш березової каші. Ой, покоштуєш.

Хлопчак відвернувся — вдавав страшенно ображеного. Вовк настовбурчив шерсть на загривку. Виправдовувався:

— Мишо, ти же сам із мене зліз. Пригадай: нами шпурляло, крутило, а потім шваркнуло об стіну. Спочатку я не второпав, що тебе нема. Ну, звичайно, відлетів від Гори. Потім кинувся тебе шукати. Але ти кудись зник. Не розумію: чим я завинив перед тобою?

Мишко різко обернувся. З металевими нотками у голосі цідив крізь зуби:

— Я упав. Хіба не зрозуміло? У мене нема ні крилець, ні реактивного двигуна всередині, як у тебе. Я просто звалився і булькнув у воду.