Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 89

Висота була приголомшливою. Так, поки Мишко падав, то перевернувся у повітрі кілька разів. Від шаленої швидкості волосся шелестіло в нього за вухами, мов суха солома. Пружні струмені повітря в’юнилися й обпікали холодом його оголений живіт. Ноги бідолахи задерлися, а голова пішла донизу і буравила пекуче повітря. Швидкість падіння збільшувалася. Море вже зовсім близько. Воно нагадувало чорне дзеркало, торкнися якого — і розлетиться на друзки.

Хлопчисько несамовито заверещав:

— Кня-я-я-я-зю!

Мить і летючий супермен врізався у чорне дзеркало. Ні, дзеркало не розлетілося на друзки. Просто під вагою тіла прогнулося і швидко зійшлася. Зжерло нашого героя.

Ох-хоо-хо. Хіба не вмовляла, не просила: «Дитинко, не бери силою Гору…». Неслухняний хлопчисько…

Глава дев’ята

Мишко на плоті, що сплетений із десяти морських змій

Мільйони бульбашок підхопили людське дитинча і винесли на поверхню.

Мишко жадібно хапав ротом повітря. Здіймаючи водограй бризок, лупцював воду ногами і руками.

Неподалік гойдався рятівний пліт. Долаючи спротив хвиль, що кружкома розбігалися, пліт підплив до відчайдухи.

Мишко вхопився за крайню пласку палицю й підтягнувся на руках. Раденький, він не надав значення тому, що палиця під його вагою прогнулась, а потім напружилася. (Таку властивість мають живі, мускулисті створіння, а не дерев’яні речі.)

Лежма на спині хлопчик втішався. Ще б пак! Він живий і не поранений. Море спокійне. Сонце не палить, а пліт ритмічно гойдається на хвилях. Мине година-дві — і підпливе до берега.

Під собою Мишко відчув підозріле вовтуження. Рейки під ним немов ожили, бо в’юнилися. Їхні передні кінці самовільно задерлися догори. Ті, на яких він лежав, розкинувши ноги, почали пручатися. У такий спосіб пліт сам себе штовхав уперед.

На живому плоті хлопчик почувався вельми некомфортно. «Хай риби ліпше мене з’їдять, ніж палиці стиснуть і зжеруть разом із нігтями», — приречено думав. Він вирішив непомітно шубовснути в море. Тихо звів руку, звів ногу…

Мить — і крайні посмуговані палиці підстрибнули і перекрили пасажирові шлях до води.

Хлопчик хапливо сів. Безтямно тупив очі на крайні рейки. «Ба, чому піднялися? Наразі пліт нагадував клітку. Ой, леле!».

Від лівого борт відійшла рейка. Вона завернулася до хлопчака, що сидів із роззявленим ротом, і просичала:

— Не крутися! Сиди собі чи лежи, але тихо.

Хлопчик жахнувся.

— Змії?

— Круглий десяток, — зухвало відповіла змія і викинула за межі рота язика.

— Кого, Мишо, хотів бачити в морі? — плавно повела пласку й гостру голову змія від правого борту.

— Нікого, — промимрив ошелешений хлопчик.

— Та невже? — єхидно проспівала найбільша змія, що плила посередині. — А хто нашого Князя гукав, коли сторчака летів у море? Га?

— Гукав, — погодився мандрівник і закусив нижню губу.

Змії дружно розпанахували посмугованими грудьми хвилі. Пліт то злітав, то падав, але загалом швидко плив у невідомому напрямку. «Це Князь мене врятував. Морські змії Князю служать», — думав із глибокою вдячністю Мишко. Напруження, що сковувало його, відпустило. Він ліг і не зважав на в’юнкі палиці. Просто відпочивав після всього пережитого.