Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 93

Але Мишко не цвіркнув. Прийняв гордовиту позу: випнув груди, задер облупленого носа. Високим голосом прокричав:

— О, великий і могутній олімпійський боже Діонісе! Я, Михайло, син князя Євстахія, доповідаю тобі про свої мізерні клопоти. Степові пірати грабували скіфські могильники. Старезну шапку Арпоксая вони відкинули, як непотріб. Помічник Ламії Боривітер підхопив шапку і надів на Скляну Гору. Скіфи просять повернути їм шапку. О, великий і могутній олімпійський боже, наперед тобі красно дякую, а ще низенько вклоняюся від імені царської сотні за повернуту шапку.

Мишко церемонно вклонився. Повільно розігнувся. Продовжував стояти з випнутими грудьми і задертим облупленим носом. Водночас не зводив хитрих очей із вродливця. Ось-ось бог весело йому підморгне, чи подасть інший знак. Приміром, поплескає його по спинці й скаже: «Оке’й, Мишо! Буде зроблено». Або, ще краще, плесне в долоні й мовить: «На, Мишо, бери свою шапку».

Пауза затягувалася. Діоніс морщив лоба і чухав золотою шишкою лоба під вінком. Мишко лопотів віями. «Що з богом відбувається? Невже забув про мене. Ой, хоча б не зник. Зникли же тварини, золотий візок…».

Мишко завбачливо смикнув вродливця за руку.

— Ну, як? Допоможеш?

Діоніс різко хитнув головою. Вінок з його голови з’їхав, однак зачепився за ніс. Бог неквапом поправив його золотою шишкою. Журним голосом мовив:

— Розумієш, це не просто.

— Що значить «не просто», — із серцем вигукнув Мишко. — Тільки що хвалився, типу: я великий, я могутній. Для великого бога зняти шапку нічого не варто. Змахни палицею, скажи чарівне слово — і шапка опуститься на мої долоні.

— Та розумієш…

Хлопчак не дав богові говорити. Сердитий, він кричав на Діоніса:

— Нічого не хочу знати. Давай шапку і все. Бо знаєш, я усім розкажу, що ти брехун і хвалько.

Вродливець виправдовувався:

— Мишо, я бог, але не всесильний. Прошу, не витріщайся так на мене. Правда, правда. Це батько мій всесильний — Зевс. Але матуся — смертна, земна жінка. Точніше, я — напівбог. Хоча обдарований хистом творити чудеса.

Мишко дорікнув богові:

— У такому разі не хвалися — я великий, я могутній.

— Мишо, я, дійсно, багато чого можу. Але до Скляної Гори категорично відмовляюся наближатися. Зрозумій: у тій Горі живуть святоші. Їх нічим узяти не можна. Чому? Бо їм допомагає найвищий бог. Той, що на третьому небі. А ми олімпійські боги, навіть Зевс, ходимо під ним.

— Здогадуюся, Діонісе, якого бога ти маєш на увазі. Моя мама щонеділі відвідує церкву. Вона молиться богові, який найсильніший. Каже: усе відбувається тільки за його згодою.

— От і добре, хлопчику, що ти мене розумієш. Тільки, прошу, нікому не кажи: Діоніс хвалько, Діоніс брехун. Богів треба шанувати. Домовилися?

— Гаразд, не казатиму. Хоча, признаюся, мені сумно. Я так у твої можливості вірив, так вірив…

Мишко з опущеною головою копирсав ногою пісок, рив канавку. «Цей теж мені не допоміг. Ніхто не хоче мені допомогти.» Він ледве стримував себе, щоб вголос не заплакати.