Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 92

Зустріч із Діонісом. Веселе застілля

Понад морем котився двохколісний відкритий візок. Його тягли… два гривастих леви. За візком бігла чорна пантера. Віжками правив красивий юнак у вінку зі смарагдового зела.

Мишко увібрав голову в плечі. Не придумав нічого ліпшого, як удавати мертвого. Однак простягти природно (з такої нагоди) ноги не встиг — візок пригальмував біля нього.

— Привіт, Михайле, — безтурботним голосом озвався юнак у вінку. — Чого закляк? Невже злякався?

Мишко боязко косував на хижаків. Лев, що стояв ближче до нього, розтулив пащеку й ліниво позіхнув. А той, що подалі, байдуже зирив на нього жовтим лихим оком. Чорна пантера тягла до Мишка вусату морду і муркотіла. Мишко помітив у роті кішки ікла — замало по-справжньому, як мертвий, не простяг ноги.

— Хлопчику, розслабся. Мої кицюні ручні. Що ж, коли боїшся, то… Гей, зникніть!

Золотий візок і тварини зникли. Просто розтанули, як вранішній туман. Юнак хитро поглядав на хлопчака. Водночас бавився древком, обвитим ліаною, із золотою шишкою на верхівці.

Мишко значно осмілів.

— Паничу, звідки знаєш моє ім’я? Хто тобі про мене розказав?

— Овва! А у тебе, Мишо, коротка пам’ять. Раніше ми з тобою зустрічалися.

— Невже?

— Так, так. Пригадуй.

Мишко уважно вивчав юнака з-під вигорілих брів. Цей юнак вродливий. Мускулистий, із бронзовою засмагою, стрункий, високий. Хлопчик затримав погляд на віночкові, сплетеному з листя винограду. На комусь подібний віночок він бачив… Наморщив лоба, потер скроні — і радісно скрикнув:

— Вакх! Ти — Вакх! Той, що вчащав до Іїної мами. Ти п’яниця!

Після останньої фрази закусив долішню губу й затамував дихання.

— Не п’яниця, — поправив красень. — Просто випивак. П’ю алкогольні напої розумно. Це смертні не знають міри і впиваються.

— Усе ж я не помилився? Ти той самий — Вакх, — підскакував Мишко.

— Загалом, правильно. Хоча в деталях не зовсім. Ми раніше зустрічалися, а точніше — бачили один одного… Ну, знаєш, де та за яких обставин. Але затям, я великий і могутній бог. (Вакх кожне слово цього речення виділив. Підсилював враження похитуванням вказівного пальця та суворим поглядом.) Відаю виноробством, гульнею й мистецтвом. Люблю тих, хто називає мене Діонісом.

— Ді-о-ніс, — по складах протягнув, майже проспівав Мишко. — Яке красиве ім’я. Воно людське. А от Вакх — мені й тоді, в Ольвії, не подобалося. Так кличуть хіба що собаку. Ді-о-ніс, — ще раз протягнув, неначе смакував пепсі-колу.

Вповні задоволений, бог гульні плескав Мишка по спинці й промовляв:

— Ти мені, малий, теж подобаєшся. Як поживаєш, Мишо? Чи турбують тебе якісь клопоти? Як великий і могутній бог, усі твої клопоти в порох розітру.

— Справді? — розцвів Мишко.

Очі малого враз загорілися. Діоніс йому видався ще вродливішим. Ось кого йому не вистачало — сильного, справжнього бога. Діоніс — бог справжній. Це відразу видно. Його візок тягли не коні, а дикі звірі. І палицею він грається не простою, а зі золотою шишкою на верхівці. Для Діоніса зняти з Скляної Гори залізну шапку однаково, як йому, Мишкові, цвіркнути через губу.