Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 87

— Не крутися, лети прямо до шапки.

— Боюся. Світло кусається, — завив Вовк. — Ой, та не стискуй мені ребра, дихати не можу.

— Не бійся світла, — кричав Вовкові у вухо. — Шапку треба зняти.

— Де ти взявся на мою голову? — бідкався Вовк. — Причепився, як блоха до кожуха. Та кажу ж, не стискуй ребра. Охо-хо-хо. Доля до мене немилостива.

— Не скигли. Шукай коридору, без того світла, — повчав суворо.

Вовк повільно облітав гігантську скляну споруду. Мишко перехнябився набік. У чотири ока літуни досліджували гладку поверхню. Шукали на ній шпаринку, вільну від хвиль з кусливим током. Але пошуки не дали позитивного результату. Гора зоріла крізь різнокольорові хвилі, що ніде не переривалися.

У рухах Вовка Мишко відчув вагання: той смикався, наче хотів розвернутися й летіти до берега. «Я не відступлю від свого. Я повинен виконати завдання», — твердив без угаву хлопчик. Він вдруге боляче штурхонув Вовка ногою. Суворо наказав:

— Приготуйся! Входимо у світло!

Вовк тремтів і стогнав. Мишко хотів його втретє штурхнути. Але сідницями відчув: м’язи тварини потвердішали, наче налились металом; лоб випнувся вперед. Невже зібрався пробити товстенну скляну стіну? Хлопчисько переможно реготнув. Натягнув ремінь ошийника, поштовхами підганяв Вовка уперед, до Гори.

Реактивне серце аж ревло від напруги, набираючи обертів. Вовк ось-ось зірветься й протаранити норовливу завісу, силою здолає спротив.

І тут терпець мені урвався. Кричу, долаючи спротив сивих вітрів. «Дитинко, не бери силою Гору. Її захищають три захисні оболонки: електрична, звукова і вітрова. Невагомі вони, хиткі і прозорі, однак незбориму силу містять у собі. Людині триєдине поле не перетнути».

…Навіть вухом не повів. Хоча чув же, чув. Що ж — вільному воля.

Небесні літуни перетинають електричну, звукову та вітрову оболонки

Вони таки протаранили норовливу завісу. І не тільки. Оберти вовчого реактивного двигуна, що сягнули космічної швидкості, закинули небесних пілотів усередині першої — електричної оболонки. Мишко, котрий досі сидів струнко, вцілений мільйонами вогненних голок, зіщулився, ліг на Вовка і зарився у густе, довге хутро.

Кругом них тріскались і розривались електричні заряди, кожен із яких шпигав, штрикав, а то й проколював наскрізь літунів. Заряди шкварчали, сичали, шипіли, торохкали і палахкотіли. Волосся на голові хлопчика, що відросло, наелектризувалось і піднялося. Вовча шерсть здибилась. Обидва, і Мишко, і Вовк, уподібнилися страхітливим єхиднам. Некрасивість можна було стерпіти, але не ломоту в кістках. Обома шалено крутило, їх згинало і гнуло в різні боки. Кістки в обох дзвінко тріщали. Ще трішки — і хруснуть навпіл.

Мишко звивався від болю. Вовк, паралізований током, узагалі втратив здатність летіти. Хлопчак, перемагаючи лютий біль, гамселив Вовка ногами, підганяв його. Грубо й образливо волав у кошлате вухо:

— Рухайся! Рухайся, скотиняко. Ну, рухайся же.