Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 86

Реактивний двигун працював бездоганно. Холодний вітер куйовдив літуну чубчик і шмагав оголені литки. Але він на це не зважав. Він злився з Вовком. «Хоч кров із носа, а зніму шапку. Хай їй грець», — думали однаково і Вовк, і Мишко. Та крім цих, однакових думок, кожен плекав власні сподівання. Так, Вовк бачив себе людиною, на полюванні, в лісі. Мишко — у скіфському бойовому спорядженні, в оточенні заздрісних товаришів.

Несподівано Мишко помітив, що в природі стався переворот. Зорі, що досі ніжно співали й мерехтіли, як би підохочували його з Вовком до мандрів, зблідли. Небесна симфонія теж стихла. «Потрібні вони мені, — буркнув хлопчик. — Заважали мені зібратися з силами і думками. Я — летючий супермен. А суперменові не потрібна музика, щоб здійснити подвиг.» Він мрійливо прикрив віями очі. Наразі переглядав фільм, сюжет до якого сам придумав: «Як скіфи зустрічали Мишка з цінним трофеєм». Крізь пориви вітру чув вигуки: «Слава Михайликові, сину Євстахія!» Зраділі скіфи швиргали в небо башлики. Ось переплели руки і несамовито підкидали його, героя.

У самозабутті хлопчик гецав на Вовкові, уявляючи собі, що летить то догори, підкинутий скіфами, то вниз, на переплетені руки.

Аж тут небесних літунів наздогнав караючий вітер. Торсав їх, розхитав і таки скинув у повітряну яму. У Мишка від страху зупинилося серце. А ожило лише тоді, коли Вовк вирівнявся й злетів.

Наш герой завзято підстьобував Вовка — лети швидше! А ще він не зводив твердого погляду з найвищої точки Скляної Гори. Повз його уважний погляд не пройшло непоміченим дивне світло, що огорнуло з усіх боків Гору. Треба сказати, що Скляна Гора світилася й раніше. Те світло, блакитне і рівне, виходило мовби з її середини. Тепер картина виглядала по-іншому: світло хиталося різнокольоровими хвилями і палахкотіло. «Я — супермен. Ніякі перепони мене не зупинять. Головне для супермена — виконати наказ і перемогти», — зробив Мишко сам собі психологічну настанову. І психологічна настанова спрацювала! В хлопчака влилося ще більше сил. Рішучості й волі теж додалося.

До заповітної мети залишалося кілька десятків метрів. Мишко уважно придивився до світлової оболонки — і зареготав. Він зрозумів, що різнокольорові хвилі не обпікають. Вони на кшталт ефектного феєрверку.

Чудова картина Мишка не зупинила і не вразила. Його очі були прикуті до залізної шапки, що вінчала Скляну Гору. О, зараз він увійдемо у красиві хвилі. Миттєво зірве шапку. Зірве — і відразу чкурне.

Перед фінальним ривком Мишко зібрав усі свої сили. Натяг ремінь ошийника і підштовхнув Вовка. Ось вони поряд із хвилями, ось торкнулися їх… Небесних пілотів вдарило пронизливим до кісток током і відкинуло назад.

Хлопчик швидко оговтався. Відступати від високої мети в його плани не входило. Проте Вовк сповідував інші цінності. Він не переймався високою метою свого вершника. Кошлата Мишкова ракета зробилася млявою, неповороткою. «От скотиняка, — сердився на Вовка хлопчак. — Не хоче підходити до Гори. Усе ходить колами». Він штурхнув Вовка ногою.