Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 85

О, він часу не гаяв. Звів над головою пухкі руки, з яких зсунулися широкі рукави. Високим кумедним голосом заспівав:

— О, Ламіє, охороннице скарбів. Товаришко дітей Степу — сколотів. Відгукуєшся, Ламіє, на наші потреби, на нашу нужду. Нині просимо у тебе, прекрасна й мужня захиснице наша, дозволу повернути шапку Арпоксая, прабатька кожного, хто з царства катіар і траспій. Не чини нам перешкод на шляху до шапки. Прийми покірно в небі над морем хлопчака, якого батьки нарекли Михайлом, на сірому вовкові, що є перевертнем із племені неврів. Хай Михайло принесе нашу реліквію за твоєю, о Ламіє, лагідною згодою.

Кумедний тонкий голос обірвався. Натомість стрельнуло через усеньке небо синім вогнем, мов кулеметною чергою. Гігантські щелепи пронизливо зійшлися. Пронизливий звук розхитав повітряні хвилі. Вояки затуляли долонями вуха й від болю ячали.

…Мишко боязко підвів голову. Вогненних вирл і щелеп на нічному небокраї він не бачив. Не бачив на ньому і зміїного тулуба. Хлопчик полегшено зітхнув — Ламія подалася в Дикий Степ. Там оберігатиме скарби та спокій усіх, що знайшли притулок і вічний спокій.

Друга спроба зняти шапку Арпоксая

Над морем велично здіймалася, окутана місячним сяйвом, Скляна Гора. Верхівка її губилася серед зірок. Шапки Арпоксая здаля Мишко не бачив. Але він і не напружував задля того зір. Досить і того, що зблизька шапку бачив і торкнувся холодного металу. Цієї ночі він повинен виконати суперзавдання: зняти зі шпиля царську шапку. Якщо доведеться, то й ціною власного життя.

Хлопчак про себе повторював: «Я маю, я повинен зняти шапку Арпоксая». Твердив ці слова без кінця, як кровну клятву.

— Ти бачиш її — Гору? Вона на місці, не пішла під воду? — нервував Скіл.

— Бачу, — коротко й твердо відповів Мишко, всідаючись на Вовка.

— Тоді, друже, злітай. Щасливої дороги, — підганяв Скіл.

Мишко рішуче взявся за шкіряний ошийник.

— Хай усі боги тобі допомагають на чолі з мудрим Папаєм, — благословляв Мадій хлопчака на священний подвиг.

Сотник Скіл підштовхнув його злегка в спину.

Мишко стьобнув Вовка, мов коня:

— Вперед!

Вовк легко злетів, а потім плавно набирав висоти. Мишко не втримався — озирнувся. Царська сотня блискавичного реагування, в центрі якої він щойно стояв, залишилася позаду. Він пройнявся ніжністю до цих суворих людей. Адже вони дбають про свої дорогу реліквію, хочуть її повернути. Вони люблять його, турбуються про нього, переживають, щоб він благополучно повернувся. Зробить скіфам послугу — і отримає від них усе, що попросить.

Лет небесних пілотів так само, як першого разу, супроводжувала прекрасна мелодія. Вона линула з небесного безмежжя. Так само ніжно співали мерехтливі зорі. Мишко розчулився. Чисті сльози навернулися на його очі. Вони затуманювали собою обрій, у центрі якого велично здіймалася Скляна Гора — житло святош.

Хлопчисько силою волі повертався у реальність. Найперше — ущипнув себе за ніс. Однак небесна симфонія й ніжна пісня, що не переривалися, його хвилювали. Тоді він вкусив себе за руку — і застогнав від болю. Наказав собі бути сильним, зі світлою, не затуманеною почуттями головою.