Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 54

Мишка зацікавила розмова дорослих. Він напружив слух.

— Тут добро не тільки з поховання Арпоксая…

— Банда грабіжників орудувала в степу…

— У цьому будинку грабіжники знайшли сильного покровителя…

— Невже містяни не здогадувалися, що у центрі Каркіди злочинці звили кубло?

— Швидше всього, вони чужаки. Мито архонтові справно платили, тому міська влада їх не турбувала…

— У місті грабіжники ходили тихо, а за його межами займалися розбоєм…

— Менше патякайте, — обірвав Скіл схвильовану розмову вояків. — Шукайте, шукайте найцінніший скарб.

Вояки притихли, моторніше розгрібали речі. Швиргали в кам’яні стіни мечі, золоту і срібна кінську збрую, глиняний посуд. Розмальовані амфори від тих ударів розліталися на черепки. Мишко стримав себе, щоб не заплакати, коли під чобітьми важкого Неандертальця хруснула ажурна ваза, вирізана зі слонової кістки. Потім ще щось… Напевно, підвісні штучки від сережок або цяцьки, якими жінки прикрашають собі груди. «Чого я тихцем їх не поцупив. Повернувся б додому і віддав би їх мамі. Мама зраділа б і відразу причепурилася. Хизувалась би прикрасами перед медсестрами в лікарні», — картав себе.

— Знайшли? — гвалтував Скіл.

— Ні, — відповідали вояки, не підводячи очей.

— Шукайте! — волав Скіл охриплим голосом. — Суворо попереджаю: ніхто не вийде звідси, доки не знайде шапки Арпоксая.

Мишко пчихав, коли скіфи висипали золоті бляшки зі скринь. За тим наступила черга для жертовного зерна в амфорах, прикрас у шкатулках.

Минуло ще трохи часу. Мишко мав підозру, що скіфи вдають із себе заклопотаних, бо, насправді, механічно переглядають речі. Напевне, те саме подумав Скіл. Він враз почорнів від люті.

— Шукайте, шукайте, — гримів без угаву.

У напруженій тиші пролунав високий козлячий тенор Мадія:

— Шапки немає.

— Немає? — визвірився сотник. — Кажеш: немає. Тоді чого, розумнику, чекаєш? Викликай своїх богів. Запитай їх: де реліквія?

Мадій різко випростався і втупив свої чорні очища у Скілові, пожовклі від люті. Ватага оніміла. Мишко теж злякався. Надто свіжими були спомини про те, як шаман тихої днини викликав шквал вітру і підняв у повітря двох вояків.

— Попрошу про богів говорити поштиво, — тихо, але владно сказав Мадій. — Ми не принесли жертви богам. Не подякували їм за попередню підказку. З цієї причини я не можу знову просити у небожителів допомоги.

Тверде обличчя Скіла залишалося незворушним.

«Ач, як осмілів, — сопів незадоволено Мишко. — Не на того, дорогесенький, нарвався. Зараз сповна получиш від Скіла. Знатимеш. Послухаєшся воєначальника, як школярик. Швидко викличеш когось із божків на допомогу.»

Але сталося навпаки. Сотник, як школярик, виправдовувався перед Мадієм:

— Жертву богам неодмінно принесемо. Аякже — достойно віддячимо за допомогу. Наразі ми поспішаємо. Дуже нас час підпирає, вогнем пече в спину. Не до трапезування тепер. Шапку Арпоксая треба знайти. Просто зобов’язані її знайти.