Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 56

Першому, більш сміливому, енарею Мишко дав прізвисько Вербичка, а другому — Липка. Хлопчика дії ворожбитів надзвичайно зацікавили. Він схилився над ними. Прагнув розібрати в їхньому бурмотінні слова, чітко бачити їхні рухи.

Зненацька хтось смикнув Мишка за лікоть. За ним стояв Кувікало. Випнуті губи буквою «О» зміїлися:

— Не заважай. Відійди. Занадто цікавий… Ух, кругом суне свого носа.

— Сам відійди і мені не заважай, рох, рох, — огризнувся Мишко.

Він враз осікся. Вояки попіднімали голови, незворушно дивилися на нього. По спині хлопчака пробігла мурашка. Він реально злякався. Мовчки відійшов від ворожбитів. Але не далеко. Продовжував стежити за рухами ворожбитів.

Ось Вербичка проворно розкладав прутики. Зібрав їх і зв’язав пучечками. Бавився ними. Розв’язув пучечки і знову зв’язував. Лагідно говорив до деяких прутиків. Тим часом Липка уважно розглядав найбільший шматок кори. Нарешті зважився. Примружив око — і черконув шматок ножем. Потім ще два рази. Вийшло три довгих стрічки. Липка заходився їх заплітати. Але до кінця кіску не доплів — хитався, стиха співав. Ось згадав про косичку — узявся її розплітати.

Мишко позіхнув. Хіба можна порівняти це допотопне ворожіння з виставами шамана. У Мадія природжений хист шоумена. Його сміливо можна випускати на сьогоднішню сцену. Ну, хоча б у Кривоозерському клубі культури.

Скіл, напевно, теж нудився. Задумливий, він повільно кудись рушив. Але повернувся. Знову пройшовся. Мишко не переставав дивуватися: поки енареї гралися прутиками і стрічками кори, гарячий воєначальник жодного разу не скрикнув, не вийшов із рівноваги.

Нарешті, енареї перестали бавитися. Вони стиха про щось говорили. Кивали на знак обопільної згоди общипаними борідками. Вербичка схилив голову з ріденькими пейсиками. У цілковитій тиші проспівав:

— О, владико, живи тринадцять раз по десять літ! Ми з братом хочемо внести в твої божественні вуха важливу інформацію.

— Вносьте, — удавано байдуже дозволив Скіл.

— Мої, владико, і братові результати збіглися. Шапку Арпоксая грабіжники викинули як непотріб.

— То де вона? Кажи! Хутко!

— Шапку Арпоксая підібрав хижий птах Боривітер.

Скіл вирячив налиті кров’ю бичачі баньки. Вербичка не злякався, а продовжував «вносити у божественні вуха владики важливу інформацію».

— Боривітер нахромив шапку Арпоксая на шпиль Скляної Гори.

Воєначальник, не володіючи собою, розрядився несамовитим криком:

— Що за дурню верзеш? І я повинен вірити? Та я накажу вам обом голови постинати і псам викинути. Ви разом морочите нас усіх.

Скіл розвернувся до вояків:

— Ні, ви бачили таких нікчем? Бачили?

Вояки на догоду начальникові кивали бородами. Витираючи мокрого рота, наперед поривчастим кроком вийшов Мадій.

Сказання про поселення святош Ук-Ра і Скляну Гору

З Вайлуватим час від часу відбувалися дивні метаморфози. Мишко мав підозру, що шаману знову проспівала нечутна для вух смертних сурма.