Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 55

Але Мадій втратив інтерес до розмови. І виразом обличчя, і жестами він давав знати, що не викличе богів, не проситиме у них допомоги. Скіл глибоко зітхнув. Звернувся до своєї сотні:

— Закликаю, браття, разом подумати. Де шапка Арпоксая може перебувати? Куди степові пірати її сховали?

Скіфи завертали в себе очі, напружено думали. Мишко теж морочив собі голову різними припущеннями. «Щоб я з тією шапкою вчинив, коли б її випадково знайшов? Найперше, звичайно, наклав би собі на голову. Походив би. Поносив би. Е, ні. Відразу зняв. Адже шапка залізна. Значить, холодна і важка. Я викинув би її. Дійсно, для чого вона мені? Можливо, закопав би. Куди? О, придумав: під вишниною, що не родить.»

— Чому мовчите? — лютував Скіл. — Будуть підказки чи корчитимете із себе розумах?

Скіфи стояли похмурі й мовчазні.

— Нема підказок, то збирайте добро. Пакуйте його, виносьте. Не залишати ж його тут. Та повертайтеся швидше. Від вас кругом толку мало, — несамовито кричав сотник.

Мишко ще ніколи не бачив Скіла таким лютим. Він перший вискочив із печери.

Ворожіння енареїв на вербових прутиках та липовій корі

Малі фінікійці сиділи під бузиною й позіхали. Вепр лежав між ними з висолопленим язиком, що свідчило про його гарний настрій.

Мишко примостився скраю. Спостерігав, як вояки порядкували коло знайденого скарбу. Втомлені й пригнічені невдачею, вони мовчки трамбували добро у скринях, набивали ним мішки, рихтували тюки. І лише Мук між усіма жваво метушився. Ще б пак! Із сітки заплутаних ходів, нарешті, вибрався загін розвідників, якими Мук керував. А серед них четверо його братів.

Раптом до слуху хлопчака долинуло дещо цікаве:

— Скіле, дозволь нам стати братам у пригоді, — проспівав жіночий голос.

— Дозволь, Скіле, — наполягав другий голос, за мелодією близький до першого.

До Скіла зверталися два сміховинних воїни у барвистому вбранні. Їхні руки, груди і щиколотки прикрашали срібні ланцюжки та браслети. Цих чоловіко-жінок Мишко примічав і раніше. Його дивувало, що вони не тільки плуталися в сороміцькому для вояка одязі, а ще й тулили до себе, як дитинчат, в’язки хворостин. Але чомусь скіфи їх не брали на глум. Навпаки, ставилися до них шанобливо.

Сотник презирливо фиркнув:

— Що від вас, енареїв, візьмеш.

— Ми володіємо даром ворожіння, — по-жіночому переплів руки на грудях перший енарей, видно, сміливіший за товариша. — Ми успадкували його від самої Афродіти Уранії. У мене вербові прутики, у брата — липова кора. Дозволь, начальнику, нам ворожити.

Скіл ревнув:

— Ворожіть. Однаково ніхто не підказав нічого путнього.

Енареї враз оживилися. Хутенько скинули із себе в’язки. Розстелили циновки, сплетені з очерету. Перший виклав гору вербового жовтого пруття, другий — липової кори. Обидва ритмічно розхитувалися й бубніли щось собі під ніс. Водночас кожен порядкував на своєму господарстві.

Ніхто із присутніх, окрім, звичайно, Мишка, не виявляв до диваків інтересу. Вояки мовчки пакували добро. Скіл, що стояв осторонь, морщив лоба і погляд його блукав над головами підлеглих. Воєначальник подумки міркував, шукав виходу із ситуації, що склалася. Тільки шаман косував у бік ворожбитів. На опасистому рябому обличчі Вайлуватого гуляла іронічна посмішка.