Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 53

Лікон поспіхом вийшов із печери.

Старшина Гмирі нетерпляче м’яв мотузку, що вилася за Вепром.

— Скіле, то що? Заходимо в лабіринт?

Сотник рішуче відгукнувся:

— Я теж піду. Перший. За мною, Гмирі, нестимеш факел. Я повинен обстежити лігво звіра. Не даремно же його тримали в підземеллі та відгодовували, як кабана на сало. Лулю, знімай нашийник зі свого песика. Молодчина. Ти кмітливий і тямущий хлопчик.

Лулі розчулився. Переповнений почуттями, він голосно підтягував носом шмарклі. Швидко звільнив Вепра від нашийника з мотузкою, кінець якої губився аж під коморою.

Воїни товпилися біля входу в лабіринт. Скіл суворо наказував:

— Не випускайте з рук мотузки. Вона приведе до лігва пса. Ступайте тихо, не розмовляйте, щоб не сталося обвалу.

Молодь слухали уважно ватажка. Їхні тверді обличчя не відбивали ніяких емоцій.

Скіл, як і обіцяв, рушив у лабіринт перший. Від нього не відставав Гмирі, що ніс смолоскип. Замикав вервечку Кувікало.

У Мишка свербіли п’ятки, так йому кортіло наздогнати скіфів. Він прагнув своїми очима побачити лігво грабіжників давніх часів. Але здійснити задумане не наважився. Він переконався: вояки з царської сотні блискавичного реагування непередбачувані й жорстокі.

Близнята пестили свого пса. На Мишка вони не зважали. Елісса гаркаво говорили до Вепра, мовби до малюка. А той облизував близнят та час від часу закидав догори голову і вив — жалівся на своє пекельне життя в підземеллі.

Мишко, щоб заповнити час корисним, розглядав печеру. Про себе завважив, що вона простора, наче кімната. Стіни її жовті, подзьобані мілкими ямками. Також хлопчик неспокійно зиркав у бік чорного входу в тунель. Адже ходи в ньому безконечно роздвоювалися. У тих ходах зникли брати Мука. А сам Мук, після мандрів у лабіринті, набрався такого страху, що не переставав тремтіти. Попри негаразди, Мишка не покидала віра в те, що Скіл зі своїми хлопцями щасливо повернеться. А головне — винесе з таємничого тунелю скіфський скарб і реліквію.

Знайдені скарби не тішать скіфів. Скіл лютує

«Дорослі — диваки. Дорослі завжди незадоволені. Навіть тоді, коли здійсниться їхня мрія. Ось скіфи знайшли свій скарб. І що? Однаково не задоволені. Сердяться, швиргають золоті речі, як непотріб. Якусь залізну шапку шукають. Диваки…» — пхикав Мишко. (Малі фінікійці з Вепром вислизнули з печери назовні.)

Простору печеру кочівники завалили знайденим скарбом. Мишко повільно переводив погляд від скринь, заповнених золотими бляшками, до купи мечів. Довго дивився на золоту і срібну кінську збрую, на амфори, розмальовані сценами життя греків і скіфів, на ажурні вази, вирізані зі слонової кістки. Його мама тішилась би такими вазами, як мала; приміряла би перед дзеркалом сережки з підвісними штучками; чіпляла би собі на шию цяцьки, що валяються на підлозі скопищем, як непотріб.