Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 43

Мук до землі опустив голову. Мишко запідозрив, що він плаче.

– І що? — ревнув Скіл. — Слухай, не дратуй мене. Ти воїн, ти сколот. Перед сколотами єгипетські фараони тремтіли. Піднімись, розказуй.

Присоромлений Мук підвівся, витер рукавом полотняної сорочки сльози. Та голос його однаково звучав перелякано.

— Мої воїни, мої брати, Скіле, не вийшли з підземелля. Я сам звідти вибрався.

— Як таке могло статися? Та розказуй же…

— Спочатку ми йшли разом. Невдовзі тунель роздвоївся. Я наказав загону розділитися. Потім дорога знову розійшлася двома рукавами. Ми знову розділилися. Далі так само. Коли я залишився сам, то затрусилася земля. На голову сипонув грунт. Десь зовсім близько заревів страшний звір. Я стрімголов кинувся назад. Смолоскип від швидкого бігу потух. Я завернув у провулок. Після того ще завертав. Було темно і страшно. Я чув гуки братів. Вони кликали мене, просили допомогти їм вийти з лабіринту. Я гукав до них. Але зустрітися ми не змогли. Монстр не переставав ревіти. На вихід я натрапив випадково.

Чарівний волохатий колобок

Низькорослий Мук зігнувся і беззвучно, не витираючи сліз, плакав. Скіфи судорожно смикали плечами. Хтось запропонував:

— Хай Мадій запитає у богів, що нам робити? Де шукати реліквію?

— Хай шановний шаман допоможе нам виплутатися з халепи, — хором просили вояки свого начальника.

Скіл кивнув головою в бік Мадія. Мовляв: допоможи, друже, спитай поради у богів.

Від Мишка не приховалася задоволена посмішка шамана. Мадій наразі торжествував! Він не тільки провчив злих пересмішників. Він примусив царську сотню блискавичного реагування повірити у його чари, поважати його персону.

Підбадьорений шаман прибрав належної пози. З гідністю і самоповагою змахнув широким рукавом. Застиг і чекав допоки воїни звільнять місце для його шаманської вистави. Усі справді позадкували.

Мишко смикнув Еліссу за руку.

— Не пхинькай. Зараз буде дуже цікаво.

Мишко не помилився. Жрець продемонстрував скіфам захопливе віртуальне видовище. Воно стало дороговказом воякам у розгадці заплутаної історії.

Наверставши бігом по колу сотню метрів (Мишко тоді позіхав), Мадій закляк на місці. Трохи перепочив. Несподівано підскочив і награно подався вперед. Водив перед своїм носом розчепіреними товстими пальцями і витріщався на них, мов божевільний.

Сон від Мишка метнувся переляканим горобчиком, коли між пальцями шамана з’явився колобок. Хлопчик спочатку не повірив, а тому декілька разів стріпнув віями. Проте колобок не зникав. Скіфи теж заніміли (навіть Мук перестав схлипувати, а колишні козопаси повністю забули про злу пригоду). Воїни страхітливо викочували зіньки й задкували. Мара ж не проходила. Більше того — Мадій наче замісив свій колобок на свіжих дріжджах — той ріс на очах. Виріс і став таким, що шаман випинав гостре пузо, щоб колобка втримати.

Майдан разом скрикнув «Ой», а через секунду «Ах». Ба колобок вдарився об землю. Але не розбився, а пружним м’ячиком підстрибнув. Щоправда, без вправних рук шамана колобок почав утрачати ідеальну, однакову з усіх боків, форму. Зробився кудлатим, наче хмара. Ця хмара, як усі хмари, прагнула мандрувати. Мадій, розштовхуючи пузом роззяв, рухався за хмарою слідом. Водночас творив руками чудернацькі паси. Ось хмара зависла на одному місці, ледь-ледь хитаючись від подувів нічного вітерцю. Паси рук шамана відразу змінилися: він то витягнув хмару по горизонталі, то підправляв її по вертикалі. Тепер вона нагадувала білястий плат, що тремтів у обіймах вітру. Мадій лунко хряснув пальцями. Тієї ж миті платом побігли картинки з видами Каркіди, а точніше — дорога, що вела до Пурпурового палацу.