Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 42

«Шаман багне вжарити своїм кривдникам ще більше повітряних розваг» — передбачливо подумав Мишко.

Мадій розчепірив пальці та спритно виробляв ними незрозумілі людям жести. Вітер їх відразу зчитав, бо скажено завив і звіром накинувся на першого скіфа. Закрутив його туго, як перевесло, а потім відпустив. Безсиле тіло розкручувалося, шалено мотляючи головою. Мадій холоднокровно розвів і звів докупи пухкі долоні. Слухняний служка розвів пастухів, а потім зі страшним гулом звів докупи. Козопаси тріснулися лобами — і впали під задні ноги незворушному Беркові. Кінь хвисьнув ногою одного козопаса, потім другого. Пастухи високо злетіли. Перелетіли би через майдан, якби не зачепилися за крону найвищої акації. Там і стихли.

Коні, прив’язані до акацій, лунко іржали.

Мук розказує про підземний лабіринт і монстра, що в ньому мешкає

Мишко підбіг до Елісси і допоміг їй підвестися. Дівчинка розправила складки на сукенці. Вона суворо звела брівки і довго вичитувала Мишка. Чому він її покинув? Чому залишив наодинці з бридкими скіфами? Хлопчик сумирно слухав. Його зігнута постать і схилена голова ніби промовляли: «Дійсно, Еліссо, я дуже завинив перед тобою. Подібне ніколи не повториться». Насправді, Мишко слухав не Еліссу, а Скіла. Сотник вичитував вояків:

— Критикувати Мадія — однаково, що виявляти неповагу до вельмишановної Табіті. Сподіваюсь, всі переконалися: богиня не тільки покровителька нашого шамана, вона обдарувала його своєю божественною силою. Мадій має благословення від верховного шамана. Подобається це комусь чи ні, а повинен підкоритися волі старших.

Мадій стояв біля Скіла з безневинним обличчям малюка. Але від Мишка не приховалося, що шаман краєчком ока стежив за колишніми товаришами. Ті жалісливо схлипували. Лоби обох «прикрашали» сині гулі.

Скіл набрав повні легені повітря, від чого зробився схожий на сердитого дядька. Хлопчик подумав, що ватажок і далі картатиме підлеглих і хвалитиме Мадія, і тому позіхнув. Але наштрикнувся на колючий погляд Елісси й стулив рота. З усіх сил удавав із себе присоромленого хлопчика.

Раптом його слух розрізнив тупіт коня, що мчав до майдану.

Скіфи попіднімали голови. Суворе, посмуговане шрамами, обличчя Неандертальця розцвіло. Басисто виголосив:

— Це Мук! Це він! Мук несе нам радісну новину.

До гурту царських вояків на кошлатому, товстоногому саурані вихором підлетів вершник. Звалився з коня і став перед Скілом на коліна.

— О, начальнику, дозволь говорити.

Голос прибулого звучав перелякано.

— Говори, Муку.

Людське кільце навколо сотника і прибулого звузилося.

Незважаючи на те, що Елісса впиралася, Мишко з нею підбіг до гурту.

Вояки притихли, якщо не брати до уваги схлипувань козопаса, котрому перепало тумаків від вітру більше.

— Скіле, — доповідав дрижачим голосом Мук. — Мій загін ретельно обшукав район, що йому дістався. Під час розвідки виявили щілину в скалі. Через неї проникли у печеру, а дальше — в підземелля.