Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 45

Мишко незадоволено пхикнув: «Із дівчатами краще не зв’язуватися. Зв’яжешся — найцікавіше прогавиш». Одне його тішило — ходьби до Пурпурового палацу п’ять хвилин. «Можна і за дві хвилини домчати. Але з цією голодною черепахою хіба побіжиш. Десять хвилин повзтиме».

— Уявляєш, як там зараз цікаво, — завзято підохочував Мишко дівчинку, тільки б вона жвавіше переставляла ноги. — Лулі розповідає скіфам знаками про Тіфончика. А скіфи тремтять від страху.

— От ще сказав. Хіба дикунів злякаєш? Пробач… Я мала на увазі тих, що на конях і галасують, як навіжені. Ти скіф, але не дикун. Ти жив із батьками в Карт-Хадаші.

Мишко швидко запитав, але про інше:

— Лулі з причини страху онімів?

— О, так.

— Як це сталося?

— Одного разу татко взяв мене з братиком із собою. Ми кілька днів пливли морем. На татків корабель напали морські розбійники. Вони підігнали своє судно до таткового і перестрибнули через борт. Страшно розмахували сокирами. Татко прикрив нас від розбійників собою. Але пірати його штовхнули. Татко впав і вдарився в борт. Та однаково скочив на ноги і вихопив ножа. Сам, один, він безстрашно пішов на бандитів. Ватажок піратів хапонув Лулю. Виставив його поперед себе, ще й приклав братикові до горла гостреного ножа. «Зробиш крок — і малий без голови залишиться», — погрожував. У татка з рук ніж дзеньк! — і випав. От Лулі відтоді й мовчить.

Елісса так розхвилювалася, згадуючи ті події, що тремтіла. Вона стишила крок і вже черепахою повзла. Мишко був збуджений від почутого. Не помітив, що сам уповільнив ходу. Поцікавився:

— А ти б могла впізнати ватажка піратів?

Елісса не відповіла. Вона ковтала сльози.

— Який він із себе? Високий чи низький. Худий чи тлустий. Носатий, капловухий? Чуб якого кольору? Це ж так просто згадати, — допомагав дівчинці у споминах.

— Ні, не впізнала б.

— Чому?

— Хіба не зрозуміло? — скрикнула Елісса. — Татків корабель захопили не артисти, а розбійники. Я злякалася, тремтіла…

Та невдовзі Елісса заспокоїлася. Природнім голосом пискнула:

— Мишо, я дещо пригадала. Знаєш, у ватажка піратів голова були закутана ганчіркою. Тільки божевільні очі світилися.

Скіфи суворо допитують Лулю

Тим часом вояки спіймали в садку фінікійського хлопчика і влаштували йому допит. Страх скував малого. Він втратив здатність і жестикулювати, і белькотіти. Лише навзрид плакав. Засмагле личко блистіло від сліз та шмарклів.

Скіл із Мадієм стояли в кількох метрах. Сотник не зводив із хлопчика сивих випуклих очей, начебто прагнув із відстані прочитати таємницю малого фінікійця. Мадій позіхав у кулак і позирав на тапчан, обриси якого проглядалися в глибині садка.

Лулін плач додав рішучості його друзям. Мишко з Еліссою не зважали на тумаки і штурхани вояків, а вузами прослизнули поміж них. Стали з двох боків біля невтішного хлопчика. Елісса писклявим голосом кричала на вояків:

— Чого причіпилися до братика? Лулі вас боїться. Лулі плаче. Лулі не може нічого сказати. Лулі німий.

Гундзя хапонув сукенку на Еліссиних грудях. Трусонув дівчинкою і визвірився на нею: