Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 32

Мишко сердився на себе, забудькуватого. А ще нервував. Він шкірою відчував: Скіл йому не вірить. Он як суворо на нього глипає. Мовчанка затяглася. Мишко про всяк випадок сховав амулет під футболку.

Скіл відвів очі. Дивився в нікуди і розмірковував:

— Значить, Мадій не помилився… А я сумнівався в його силах…

Хлопчик принишк. Він здогадався, що Скіл сказав щось дуже важливе, хоча не все. Однак він не наважився ватажка про те запитати. Після того, як Скіл холодно розпорядився, щоб його, Мишка, разом із малими фінікійцями спалили, він його боявся.

Ватажок царської сотні підвівся. Мишко теж встав. Несподівано ватажок обняв хлопчика. З почуттям притис до грудей.

— Гарну новину, Мишо, ти приніс нам. Дуже гарну.

— Яку? — відскочив від ватажка на крок хлопчик.

— Та про монету. Її загубив злодій. Цей злодій з Каркіди. Отже, і скарб наш у Каркіді. Тільки тут. — Скіл стиснув кулак і потряс ним, наче комусь, невидимому, погрожував. — Та я все місто на голову поставлю, а залізну шапку Арпоксая знайду.

Мишко затремтів. О, нарешті він почув важливе.

— Скіле, який скарб? Яку шапка? Розкажи, дуже прошу, — гаряче благав.

Скіл поблажливо поплескав хлопчика по спині:

— Пробач, друже. Зараз не до тебе. Ще буде час для довгих розмов.

Мишко мало не плакав. «І так завжди. Дорослі доведуть розмову до найцікавішого, а дальше — ні мур, мур.» Роздратування малого враз перервалося — озвався з під землі звір. Він моторошно ревів.

Скіл, котрий зібрався рушати і вже високо заніс у коричневому без підбору сап’янці ногу, стояв, мов журавель. Звірина ж не вгавала. Гавкала, ревла, скиглила, вила. Скіл обережно поклав на мармурову плиту ногу. Повернув до Мишка (той стримував себе, аби не розсміятися), безволосе обличчя. Різко запитав:

— Що то було?

Хлопчик надав голосу байдужого тону.

— То, Ранкове сонце, стоголовий Тіфон лютує. Під містом є тріщина. От з неї і вириваються Тіфончикові жахні звуки.

— А-а-а-а-а, — протягнув Скіл. Глипнув на хлопчика й суворо поправив. — Я — Ранішнє сонце, а не Ранкове. Називай правильно.

— Пробач.

— Огей! Ви, отамечки, — подавайте коня! — суворо прокричав через увесь майдан воєначальник царської сотні.

Мишко просить у верховного світила захисту

Мишко сумував сам-один на мармуровій лавці. Згадав Жовтопузика. Те, як змій спритно перетворився на листок, а потім на веселку. «Цікаво, змій вернувся у свою нору, що під дубом? Може, як велетенський листкок, не вміщається у норі. Полетів шукати печеру, — думав. — Піду до дуба, перевірю.»

Дибаючи навпростець, Мишко дійшов до комори. Жовтопузика, що скрутився калачем, він примітив ще здалеку. Змій нахабно лежав у всіх на виду.

Хлопчик обійшов плазуна, прискіпливо оглянув його з усіх боків. Ні, розміри його не змінилися. У всякому разі такий самий, як до історії з веселкою на небі. Значить, змієві не треба шукати нової хатки. У нього виникло бажання погладити змія. Прагнув подякувати Жовтопузикові за те, що врятував його від смерті. У благородному пориві Мишко простяг до змія руку. Полоз миттєво відреагував — скинув угору тупо рилу голову. З пащеки вистрелив роздвоєний язик. Хлопчик позадкував. Зачепив дерев’яну мисочку, з якої хлюпнуло молоко. Вкрай розгублений, белькотів: