Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 33

— О, в тебе нова мисочка.

Змій ворухнув язиком, гіпнотизуючи хлопчика шовковими обсидіантами.

Зі скошеними очима в бік миски з розлитим молоком, Мишко стояв на безпечній відстані. Наближатися до власника мисочки він не наважувався. До того ж знав, що змії обдаровані блискавичною реакцією. А Жовтопузик-Веселка-Коломбія над міру жвавий. Ліпше стояти від нього далі.

Мишко поплентався до будинку з пурпуровим черепичним дахом. Вийшов на терасу.

Сонце прудко бігло на захід, до своєї спальні. Серце у малого заброди в прадавні світи стиснулося. Неспокій закрався у нього. Хлопчик подумав: «Сонце — велетенське небесне око. Воно одне на всі віки. Вічне і щедре. Зігрівало своїм теплом усі покоління людей, що топтали і нині топчуть землю».

Якби татко чув його, то неодмінно похвалив би за гарні слова. Мишко розчулився. У його головці визріли інші, не менш гарні й влучні фрази.

Несподівано для себе він стулив на рівні грудей долоні, підвів до верховного світила очі. Молитовно проказав:

— О, сонечку ясне, друже небесний! Я дуже далеко від дому, від мами. Ти знаєш, велике, як у скіфів ведеться: радіють тобі, або з радістю палять і разом із димом шлють до богів. Утомилося, кругле. Ідеш спочивати. Прошу, не залишай мене без свого тепла. У тебе багато, о світле, васалів. І всі вони вдячні тобі за життя. Накажи їм, прекрасне: «Хто дише, сиднем сидить, рокоче, як море, чи лежма лежить, мов скала, станьте усі ви Миші за маму, коли змінить рогатий мене на пругу».

— Браво, Мишо, браво! — почулося за спиною, разом із лясканням долонь.

Хлопчик крутнувся. Між колонами вимальовувалася фігура вайлуватого, із червоною кудлатою бородою чоловіка, запнутого несвіжим простирадлом. Мишко засоромився. Адже він промовляв інтимні речі, не для чужих вух.

Вайлуватий плескав у долоні. Ведмежими кроками підходив до розгубленого хлопчика.

Глава четверта

Мадій розповідає Мишкові про те, як він став шаманом, про Свято Всеперемагаючого Сонця і пограбування могили Арпоксая

«Ой, Вайлуватий», — замало не скрикнув Мишко.

Хлопчик блискавично пригадав, як Вайлуватий присікувався до Папая: чому дозволив дітям вижити.

Вайлуватий із привітною посмішкою наставив пухкі долоні, привітно торкнувся ними хлопчикових долонь, потім ліктями і в останню чергу — коліньми. Серед скіфів, напевне, існував такий спосіб вітання, що водночас означав дружнє ставлення.

Простирадло виявилося просторою шаманською одежею, підперезаною м’яким широким поясом. До пояса кріпилася фляга з суцільно знятої шкурки якоїсь кошлатої тваринки.

— Мадій, — представився незграба козлячим тенором.

— Ти шаман!?

— Так, шаман. Як ти, Мишо, про це здогадався?

— По довгій сорочці і фартухові. На них нашиті різні шаманські штучки. До того ж скіфи зайняті пошуками скарбу і лише шаман гарячої пори дозволяє собі байдикувати.