Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 27

Близнята жалісливо хлипали. Мишко від страху цокотів зубами. Сам собі наказував: «Я повинен вискочити з цієї халепи». Хлопчик з надією вдивлявся в обличчя скіфів. Можливо, хтось його узнав. «О, таки взнали. Той мені підморгує, а той шле повітряний поцілунок. Краще би перший чи другий перекинули мене через свого коня та врятували від смерті. Мабуть, вони нас, дітей, лякають. Або вогнем хочуть вбити паразитів, які ми носимо на собі. Скіфи не зовсім дикі люди. Серед них є навіть мудреці. Такі, як той хлопець… Як же його звали? З греками він водився… І не згадаю».

— Приготуйтеся, — гуконув Гундзя.

Кат зловтішно смикав міцну, із кропиви зсукану мотузку. Лякав дітей:

— Буду вас, заразних кошенят, зв’язувати.

Мишко сподівався, що скіфи їх лякають. Але все його єство бунтувало проти жорстоких жартів. Він надсадно кричав:

— Не треба нас зв’язувати? Я додому хочу! До мами.

Хлопчик підстрибнув і схопив зубами, мов кліщами, палець вояка.

— А-а-а-а-а, — заволав Гундзя.

Скіф засунув пораненого пальця до рота. Плигав, як журавель, на одній нозі й показував товаришам пораненого пальця. Жалівся всім:

— Бачите? Малий мене укусив… тобто знову. Наволоч!

Він розчепірив пальці й замірився, викотивши баньки. Спершу на Мишка, а потім на Лулю. Остервеніло лаявся:

— Гидоли прокляті… тобто стерво зубате.

— Но, но, но, Пате, — заспокоював товариша Кувікало (він ліниво чухав пузо). — Жертву зась нервувати. Жертва перед тим, як відійти до дідів, повинна лагідно бесідувати з богами. Щоб боги любенько її зустріли, а потім не примушували виносити помиї.

Одначе Гундзя не зважав на резонні зауваги. Люто розмахував ручищами й обсипав принишклих дітей блискавками з очей.

— Ух, ви! Я б вас сам… тобто повбивав.

Неандерталець басовито командував:

— Гей, хлопці, пора починати! Не панькайтеся із заразними. Паліть їх.

Вояки наставили гострі клинки, що формою нагадували довгі листки. Відтепер шлях до брами і моря для дітей був повністю відрізаний. Елісса заплакала вголос. Її підтримав братик. Близнята зайшлися від плачу.

Гундзя знавісніло обплутав дітей мотузками. Неандерталець захопив Мишка й швиргонув на самісінький верх копиці. Слідом, одним пучком, полетіли близнята.

На соломі було досить непогано, завважив Мишко, немов у гніздечку. Якби скіфи не збирались їх відправляти до пращурів, то можна було б тут класно гратися, а то й заночувати. Однак близнята не поділяли Мишкових гарних думок. Вони взагалі ні про що не думали і нічого не бачили. Вони прилипли одне до одного і невтішно плакали.

Мишко підвівся. Попри негаразди в його серці таки жевріла надія. Він все ще сподівався, що скіфи жартують. Тобто вирішили їх налякати і провчити. А коли нарегочуться вдосталь, то відпустять.

Однак чим далі, тим більше гра дорослих скидалася на страшну правду. Он скіф’яра, що розкарячився, завзято цокає камінцями. Оранжеві іскри віялом вилітали із-під його чорних долонь і падали на підстелену солому. А навколо скирти, підготовленої для спалення, наростало пожвавлення. Чорнопикі нетерпляче підскакували. Одні струшували брязкальцями і ті противно тріщали; другі гупали в бубони; треті дули в ріжки. З того боку, де скіф’яра пихтів із камінцями, тріщала солома і кучерявився дим.