Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 26

Неандерталець підкотився до коня ватажка, розштовхуючи всіх на своєму шляху.

— Кінчайте з дітьми. Зробіть це швидко, поки я викупаюся і переодягнуся.

Старшина розвернувся. Низьким басом наказав:

— Збирайте і зносьте до купи все, що горить! Малих відправимо у далеку дорогу.

Зустріч зі Скілом

У Мишка почорніло в очах, а коліна тремтіли. Пересилюючи слабкість, він біг слідом за ватажком. Надривно кричав:

— Я не хочу помирати. Прошу, відміни своє рішення. Мене полоз сюди перекинув. Я не своєю волею у Каркіду прибув. Я додому хочу.

Ватажок вихопив із-за широкого паска нагайку з довжелезними ремінними хвостами. Розмахнувся — і опустив руку. Скрикнув:

— Мишо? Це ти? Чи я обізнався?

Що завгодно, але почути своє ім’я Мишко не сподівався. Проте наш герой довго не роздумував — швиденько відгукнувся:

— Так, мене звати Мишком. Вранішнє сонце, ти мене знаєш?

Ватажок у відповідь муркотів, широко розкинувши руки:

— Звичайно, знаю. І татка твого — Євстахія знаю. І маму — Марію.

— А я тебе не знаю…

— Мене і не взнав? Ану ж бо придивись гарненько, — молодик узявся в боки і вишкірив гострі зуби. — Ну, що?

— Ні, не взнав, — признався хлопчик.

Він підійшов до коня, щоб зблизька розглянути верхівця.

Жартівливий настрій Вранішнього сонця різко змінився. Тигром ревнув із коня:

— Відійди! Кому кажу! Відійди! Стій там. Ось так. Тепер слухай. Я є Скіл. У минулому вождь племені кривавих, а нині воєначальник царської сотні блискавичного реагування. Узнав? Ха-ха-ха-ха! — залився підліток демонічним сміхом.

— Не зовсім… — протягнув Мишко, вкрай здивований. — А чому ти, Скіле, чорний?

— Так треба. Ні, ні, ні, не підходь! Стій! Не наближайся! Для мене ти небезпечний.

— Скіле, лихого я тобі не вдію. У мене немає зброї, глянь!

Хлопчик вивернув кишені на штанцях. Так із вивернутими і стояв. Його видовжене від напруги обличчя виражало надію.

Скіл натягнув повід. Мускулистий молодий кінь закусив вудила і став на диби, готовий злетіти. Сотник ревнув згори:

— Приємно було зустрітися, Мишо. Передавай привіт нашим пращурам. Скажеш: «Це Скіл мене до вас відправив». Вони тебе добре приймуть. Ха-ха-ха-ха!

— Скіле! Скіле! Так не чесно, — з розпачем у голосі кричав Мишко.

Він бігом біг за сотником. Налетів на скіфа, котрий волочив плахту з хатніми лахами. Перечепився за тюк і впав.

— Скіле! — гукав, збиваючи кучерявий фонтан пилу. — Я не хочу до пращурів. Не хочу помирати.

Та Вранішнє сонце не чув хлопчикових відчайдушних волань.

Як Мишка, Еліссу і Люлі скіфи відправляли до пращурів?

Мишка оточили вояки. Штрикали його тупими кінцями списів і лагідно вмовляли:

— Не плач. Папай добрий. Миттєво перенесе тебе в царство Аїда. Постараємося розвести сильний вогонь. Разом із димом відійдеш до пращурів.

— Не хочу до Аїда. До пращурів теж не хочу, — пручався Мишко.

— О, ні, по-твоєму, хлопче, не вийде. Ти повинен померти був. Не помер — допоможемо, — підбадьорювали скіфи хлопчика і штрикали сильніше.

Неймовірно, але скіфи враз вивершили високу скирту. Основу склали з дерев’яних уламків, вище нагромадили хатній мотлох, а ще вище накидали соломи. Тобто скіфи підібрали все, що швидко займається і добре горить.