Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 25

Лідія Гулько

Начальник сотні наказує воякам спалити дітей

Прохрипіла шкіряна сурма. Верхівці, що розповзлися містом, завертали своїх вертлявих коників і мчали до найвищої башти.

Діти стояли немовби в живому болоті. Воно гуло, булькало і клекотало:

— Ба діти? Звідки вони? Хто їх знайшов? Де?

— Живі не можуть у цьому місті бути!

— Очисний вогненний дощ пускали — і однаково цілі? Та чи здорові?

Були й такі, що простягали до неба руки і ставили подібні запитання богам. Як оцей вайлуватий (Мишко подумки назвав його Вайлуватим):

— О, Папаю, захиснику наш небесний! Ти допустив ворогам нашим вижити. Чому? Дай відповідь.

Бідолашні діти горнулися одне до одного і тремтіла. А ще їх лякали короткошиї коні. Вони люто гребли землю і тягли до них товсті губи. Вершники відвертали коней. Мишко запідозрив, що чорнопикі це роблять не через жалість до них, дітей, а зі страху. Вони становили для варварів небезпеку. «Чого чорнопикі нас бояться? Ми ж малі. А вони дорослі. До того ж озброєні та ще й на конях. Обмахуються віялами, складають докупи долоні і підпускають очі під лоба. Напевно, моляться».

Внутрішній монолог хлопчик змушений був перервати.

Чорні примари притихли й розійшлися, роблячи коридор. У нього в’їхав на широкогрудому коневі вершник, гнучкий у стані. «Це ватажок чорнопиких», — подумав Мишко.

Виглядав ватажок круто. Високо підняте волосся ядучо-зеленого кольору гребенем тяглося до потилиці. А на обличчя взагалі страшно було глянути. Червоні та білі мальовані спіралі на чорному фоні надавали ватажкові такого лютого виразу, що на спині Мишка знову ожили хробаки. Усе ж Мишко, перемагаючи страх, уважно розглядав ватажка. Він зрозумів, що той не дорослий, а підліток. «Ось чому він так страшно себе розмалював. Це, щоб його боялися», — знову подумав Мишко.

Кувікало запопадливо доповідав ватажкові:

— О, Вранішнє сонце, славний воєначальнику наш. Хай Папай дарує тобі здоров'я титана і радість орла, що вполював ягня. Наша мужня сотня, виконуючи накази прапращурів, душі яких ніби птиці відлетіли, але назавжди…

— Коротше, — грубо обірвав ватажок. — Звідки діти? Хто їх знайшов? Ну!

Кувікало знітився, бо п’ятачок плаксиво тремтів. На допомогу йому прийшов Гундзя. Так само запопадливо гундосив:

— Я… тобто ми… Нам доручили стояти в дозорі… тобто на башті. А ці… тобто діти, ховалися там. Ось цей, — тицьнув пальцем у Лулю, — вкусив мене… за палець. Як вріжу…

Гундзя замахнувся п’ятірнею й з силою рубанув її тильним боком над малим фінікійцем. Мишко заплющив очі й відсахнувся. Він уже відчув на собі силу такого удару. Біля його ніг щось загуркотіло. Напіввідкритим оком він помітив Лулю, що лежав трупом. (Насправді, хлопчик навмисне упав, щоб уникнути покарання.)

Вранішнє сонце прокричав з високого коня:

— Досить забавок.

Обвів свою ватагу грізним поглядом і виголосив:

— Браття-воїни! Ви знаєте чого ми тут і те, що у нас обмаль часу. Не гайте його на дрібниці. Ось цей випадок. Нащо було всіх скликали? Та паліть усіх, хто попадається живим. Часу обмаль… Гей, старшино! Гмирю!