Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 126

Скіфи розступилися. Лікон став перед Скілом.

— Слухаюсь і корюся, мій пане, — виголосив Лікон свою коронну вступну фразу.

Смерть Вепра. Лулі розповідає неймовірне про Лікона

Раптом сталось таке, чого ніхто не міг передбачити. Вепр, що тулився до Лулі й весело хитав хвостом, враз ощирився. Із гавкотом пес валуном пішов на грека. Пробив іклами його цупкі штани і тягнув до себе. Потім стрибав, щоб ухопити вояка за горло. Лікон відганяв пса ногою. Та Вепр оскаженів ще більше. І Лікон не витримав натиску — кинувся тікати. Вепр нісся слідом.

Елісса пищала не своїм голосом. Скіфи, які перебували у піднесеному стані, оторопіли й розгубилися. Це тривало кілька секунд. За цей час Лікон проник усередину Пурпурового палацу, а Вепр уже був коло бронзових дверей. Раптом дзизнула кимось випущена стріла. Вепр мішком звалився.

Лулі, що отямився; щодуху мчав до палацу. Мишко не відставав за товаришем. За ними тупотіли скіфські чоботи.

На мармурових плитах тераси лежало розпростерте тіло пса. Величезна голова бамкала в підлогу, а на шиї в такт голови хиталося тонке древко стріли. З-під його нижнього кінця пробилася яскраво-червона крапля. Вона вийшла за свої межі й побігла струмком. Паркий струмок швидко прокладав доріжку поміж прямих шерстинок. Далі дзюрив на плиту. У повітрі запахло свіжою кров’ю.

Лулі невтішно плакав, схилившись над псом. Мишко ковтав сльози. Скіфи, що оточили дітей, гуділи, як розтривожені оси.

— Треба ж такому…

— Це сказ. Пес міг на смерть загризти Лікона.

Лулі підняв заплакане личко:

— Ви погані, жорстокі, смердючі скіфи, — кричав істерично.

— Мовчи, молюску, — визвірився на хлопчика Пат. — Твій псяка… сказився. Ти теж… божевільний.

Біля Лулі стаяв захеканий батько. На руці фінікійця висіла перелякана Елісса. Ахава хотів підняти сина, поставити на ноги. Однак Лулі пручався. А ще надривно, крізь сльози, кричав:

— Веприк не сказився. Веприк узнав його.

— Кого узнав? — відокремився з натовпу Скіл.

— Та того… вашого, як його… головного десятника. Я його теж узнав.

Лулі схилив кучеряву голівку. Сльози, мов градини, лупали облізлий собачий бік. Елісса тріпнула дрібушками. Присіла, обняла брата.

Скіл кахикнув у кулак і привітно кивнув головою Ахаві. Фінікієць сумовито зітхнув. Начальник сотні вкрадливим голосом заспокоював Лулю:

— Хлопчику, я щиро жалкую за твоїм улюбленим песиком. Але сам подумай: чи був у нас вибір? Пес великий, агресивний. Він загриз би найкращого воїна, головного десятника.

— Той воїн не найкращий, а найгірший, — голосно заперечив Лулі. — Вепр розумний. Вепр узнав того, що заточив його у підземелля.

Між скіфами пронеслася гаряча хвиля.

— О, Ранішнє сонце, не слухай жовтого хлопця. Воно ображене і брехливе, — проспівав із відкопиленим п’ятачком Кувікало.

Скіл пальцем підкликав Гмирю і щось коротко йому сказав. Гмирі кивнув головою у знак згоди. Обходячи всіх, старшина зник за бронзовими дверима. Скіл надав обличчю приємного виразу. Пораду Кувікала залишив поза увагою. Вуркотливим голосом звернувся до Лулі:

— Хлопчику, твій песик дуже розумний. Пригадай, коли Веприк вперше побачив головного десятника?