Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 124

Плакав би він довго. Адже образ на скіфів зібралося у його серці дуже багато. Наразі його насторожила тиша. Не піднімаючи голови, прислухався. Чув дзижчання мухи, обплутаної павутинням. «Побивається, бідна, у волохатих лапах павука, як перед цим я у лабетах гугнявого», — невтішно думав. Не втримався і вголос заплакав.

Тріумф неповнолітнього героя. Прикінцева промова Скіла

Раптом якась сила відірвала Мишка від землі. Він м’ячем злетів у синє небо. Сотня рук одночасно підкинули його, зловили і знову підкинула. Першого разу хлопчик, коли падав, злякався. Згодом ритмічне борсання в повітрі йому страшенно сподобалося. Він так знахабнів, що вимагав: «Ще, ще, ще підкидайте!» І вояки покірно виконували хлопчакові забаганки.

Мишко, наче птах, то злітав, то падав. З висоти вихопив зором під акацією Ахаву, Еліссу, Лулю та Вепра. Всі вони виглядали вкрай розгубленими.

Нарешті, Мишка, засапаного і безмежно задоволеного, вояки поставили на ноги. При цьому обережно притримували, щоб він не оступився і не впав. Мишко перебував немовбито в сосновому лісі. Навколо нього міцні, жилаві, засмаглі юнаки. Лиця їхні тверді, риси чіткі, наче вирізьблені з мармуру. А статури легкі, окрилені. Мить — і знімуться, і полетять на конях у степ.

Світ враз перевернувся.

– І-га-га! — пронизливо кричали одні й кулаками безтямно гамселили в небо.

— У-гу-гу-гу-гу, — волали інші й крутилися дзигою.

Треті цілувалися. Четверті зі сльозами на очах молилися. Шаман Мадій забув про поважність — обнімався з колишніми пастухами.

Найпершим схаменувся Скіл. Відсторонюючи вояків, підбіг до Мишка. Стиснув йому руки вище ліктів і міцно поцілував у губи. Хоча герой дня страшенно хвилювався, але помітив на щоках сотника вологі струмочки.

Скіла з Мишком щільною стіною оточили вояки. Фікійці, що вийшли з тіні акації, наблизилися до схвильованого гурту.

Радісний вид Скіла скидався на свого тезку — вранішнє сонце. Воєначальник нерівним голосом звернувся до вояків:

— О, моя вірно дружино, мужні брати. Ми з вами щойно пережили щасливу мить. Шапка Арпоксая, яку вважали назавжди втраченою, знову з нами. Її повернув нам Михайло, син князя Євстахія.

— Сла-ва Ми-хай-лові, си-ну князя Євста-хія! — кричали, скандуючи, воїни.

Кожен підкидав повстяний башлик, ловив його і знову підкидав.

Коли хвиля здравиці опала, щасливий Скіл продовжив свій виступ:

— Відтепер, браття-воїни, племена царства Скопасіса є достойними дітьми Всеперемагаючого Сонця. А наша сотня довела, що вона є царською. Ми блискавично відреагували на зникнення реліквії.

Скіл замовк, але продовжував слати воїнам задоволені погляди.

Шаман Мадій завів козлячим тенором:

— Мужній наш начальнику, веди нас за собою. Птахами полинемо до Семи Могил. Узавтра над Могилами витатиме сонцесяйний Гойтасир на золотій колісниці.

Пишномовність Матія приємно вразила Мишка. Скіла, напевне, так само, бо він кахикнув. По хвильці рикнув голосом задоволеного тигра:

— Маю привселюдно подякувати тобі, шамане, за гарну службу. Царська сотня блискавичного реагування переконалася, що ти вибранець богів. Принесемо за тебе, Мадію, пожертву богині Табіті. Це вона своїм божественним перстом указала на тебе.