Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 122

Однак Вовк хлопчикових зізнань не чув. Він стогнав усе жалісніше й голосніше.

Мишко стулив рота. Скоса поглядав на кошлатого товариша. Насправді, він ображався на Вовка (подумки продовжував його так називати). Адже Вовк до всього, що його, Мишка, турбувало, ставився байдуже. Вовк не співчував йому.

Мишко допомагає Вовкові позбутися хворого зуба. Десятник лупцює Мишка

— Мишо, допоможи мені, — стогнав Вовк.

— Я не дантист. Чим допоможу?

— Обв’яжи зуб ниткою і закріпи її на дереві.

– І вдарити тебе? Так? — зрадів Мишко.

— Тільки ж уперіщ з усієї сили. Щоб я смикнувся — і все. Уже без зуба. І без болю. У-у-у-у-ух.

— Чого ж, можу й уперіщити, — охоче обіцяв хлопчик.

Він виконав свою обіцянку — уперіщив Вовка так, що той перескочив через кущ лоху.

— Агей, чого над твариною знущаєшся, — почув над собою гугнявий голос.

Із замашистою лозиною в руках, Мишко крутнувся.

Десятник Пат, що притримував під собою вертлявого саурана, визвірився на нього:

— Не зміг шапку з Гори зняти — на тварині злість зганяєш?

— Пате, ти неправильно зрозумів, — виправдовувався Мишко.

— Правильно я тебе, безсердечний, зрозумів, правильно. Огрію і знатимеш, як невинних карати.

Гундзя, що заклав язика під долішню губу, змахнув нагаєм. Довгі хвости туго сплетених ременів блискавкою перетнули захмарене небо. Мишко, мов підрізана лозина, упав долі.

Ремені його не зачепили. Але він так злякався, що принишк, боявся ворухнутися.

— Ой, дурний, чого ти? Чого скачеш на мене? Я ж тебе… тобто захищав! — волав довгорукий вояка і відбивався від Бориса.

Вовк люто гарчав на вершника.

— Борисе, до мене. Борисе, сісти, — наказав Мишко.

Вовк, що не переставав люто гарчати, Мишкові покорився. Але й сидячи коло хлопця, демонстрував Патові ікла.

— Добряче вишколив звіра, — дорікнув із коня Пат.

Вояка натяг повід і розвів ноги, готовий злетіти.

— Пате, — скинувся Мишко. — Скажи Скілові, що я шапку Арпоксая зняв зі Скляної Гори. Вона ось тут, у торбі.

Довга Патова макотиря у два рази подовшала. Вершник блиснув у повітрі нагаєм і змився.

— Ще болить? — співчутливо спитав Мишко.

— Болить, — жалівся Вовк. — І спина болить. Сильно ти мене вперіщив. Міг би й легше.

— Ти же сам мене просив: «Уперіщ з усієї сили. Щоб я смикнувся — і все». Не ображайся на мене. Я хотів тобі допомогти, — щиросердо впадав біля товариша Мишко. (Він уже забув, що зрадів можливості помститися Вовкові за байдужість до нього самого.)

— Я не ображаюсь… У тебе рука сильна, не здвигнула. Зуб стрілою з рота вилетів. Потрібно його знайти. Ось він… На кінці нитки висить. Дивно, білий, здоровий, а болів. Хай його…

— То все від нервів. Усі болячки від нервів. Так вважає моя мама. Вона фельдшер. Усіх родичів і сусідок лікує.

— У нас кожна жінка вміє лікувати. Знає спеціальні примовляння, трави цілющі. Вирваний зуб не викидають. У ньому частинка господаря і його сила.

— Он як. Жалкую, що свої зуби, які повипадали, не збирав. Ціле намисто б уже мав. Хоча… сил тоді в мене було мало. Ой, курява на дорозі піднялася. Скіфи на конях скачуть. Слухай, Борисе. Побігли наввипередки до Пурпурового палацу. Дядько Ахава великий майстерник розповідати. При цьому такі пози приймає, що вмерти від сміху можна.