Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 123

— Гаразд, побігли.

— Ну, приготовилися… На старт! Увага! Руш!

Мишко біг з усіх ніг. Усе ж його чотириногий Борис перегнав. До колон примчав перший.

— Я перший добіг, — вигукував радісно Борис. — Я перший.

— Так не чесно, — не погодився Мишко. — У тебе чотири ноги. До того ж зі мною торба із залізякою.

— А у мене поперек болить, — знайшов і для себе вагоме виправдання Борис.

Він настовбурчив шерсть на карку й гарчав:

— Чому мене так боляче вперіщив? Правильно десятник сказав: ти безсердечний. А ще — жорстокий.

Мишко остовпів. Його образила невдячність Бориса.

— Ось який ти! Підлий! На тобі! На тобі! — підскакував Мишко і лупцював Бориса.

Скіфи силою відбирають у Мишка шапку Арпоксая. Хлопчик гірко плаче

Між ними виріс кошлатий кінь. Під орудою вершника він розтрутив вовка з хлопчиком у різні боки.

— Що з хлопцем? На Вовка кидається. Готовий… тобто на смерть забити, — линув гугнявий голос.

— Не здивуюсь, якщо збрехав про шапку, — чулися й такі голоси.

— Давай торбу, — погрозливо скрипнув зубами Гундзя.

Вояк схилився з саурана і простяг у бік Мишка довгу руку.

Хлопчик, що притуляв до грудей торбу, позадкував. Ватага похмурих дядьків не зводила з нього нерухомих поглядів. Хіба що Вербичка з Липкою дивилися в нікуди і шерхотіли губами. Хлопчик огризнувся:

— Не дам.

— Ух, вовченя. Було б моє, ходило б… тобто шовкове, — погрожував Гундзя нагайкою.

— Мишо, що там у тебе? Покажи, хлопчику.

Мишко крутнувся.

— О, це ти — Скіле! Начальнику, я не бив Вовка. Не вір Гундзі.

— Кому, кому? — перепитав Скіл.

Вожак однією рукою притримував гарячого Берка, а другу підкладав награно вухо, щоб краще чути.

Десятник багатообіцяюче скрипнув зубами.

— Ух, було б моє…

— Вовк дуже просив мене, щоб я його вперіщив, — пояснив Мишко вожакові.

— Я тобі вірю, вірю, хлопчику, — солодко муркотів Скіл. — Дай торбинку.

— Я дам торбу, дам. Але нехай усі вояки знають: Вовк, або Борис, сам винний. Він назвав мене безсердечним. А так не чесно. Тому я його вдарив. А перший раз його тріснув, бо він сам мене про те просив. У нього болів зуб…

— Добре, добре, — ще солодше муркотів Скіл. — Тільки торбинку — давай.

— Ні, Скіле, ти не віриш мені. Я бачу, не віриш. Поки не повіриш, торби не віддам. Отак.

Мишко прийняв точно таку позу, як Агава на трибуні, коли повчав греків шанувати Афіну Палладу.

— Взяти, — коротко і владно наказав воєначальник царської сотні.

Мишко миттєво зорієнтувався: рвонув поміж Вербичкою і Липкою, менш похмурими типами. Але довгорукий Гундзя його перехопив. Хоча Мишко лупцював кривдника ногами, укусив його за поранений палець, той однаково міцно його тримав. До Гундзі підбіг Кувікало. Вирвав у Мишка торбу і передав її Скілові.

Гундзя таки реалізував своє бажання. Він тильним боком п’ятірні дав хлопчаку запотиличника.

У Мишка потемніло в очах. Сльози двома повноводими річечками струмували щоками. Він зігнувся до самої землі й мовчки плакав. Ніхто йому не вірить. Ніхто його не любить. Вовк, з яким він дружив, назвав його безсердечним і жорстоким. Плечі хлопчика здригалися.