Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 111

З глибини суцільного мороку, нарешті, пробилося сяйво, що мало форму гігантського конуса. Мишко звівся. Його серце співало гімн радості. Тремтячим від хвилювання голосом хлопчик казав:

«О, Скляна Горо! Ти прекрасна, стрімка і для смертних людей недосяжна. Ти шануєш вітчизну і підходиш до її берегів. Усі витвори твоїх святих мешканців у повній злагоді з природою. За це тебе охороняє бог над богами, той що всім і всіма керує з найвищого неба. Тебе не чіпають ні Зевс, ні боги, ні напівбоги. Святі отримують енергію з морських хвиль, сонячних променів, що переломлюються у воді, зі землетрусів, вітру, прибою й відбою. Святі не знають ані хвороб, ані страху. Підпусти мене, Горо, до себе. Я, Михайло, не завдам тобі шкоди. Лише зніму шапку Арпоксая. Для чого вона тобі? А скіфи без шапки підуть світ за очі. Розсіюються між чужими народами і племенами та й зовсім зникнуть. Не дай, Горо, статися цьому. Дозволь, Горо, з твоєї маківки зняти скіфську реліквію.»

З подібними гарними думками Мишко наближався до своєї заповітної мети.

Мишко змагається з гігантськими кальмарами

Течія уповільнилася. Чисті води річки несли людську дитину тихо і величаво.

Хлопчик теж притих. Його переповнювали такі трепетні, урочисті почуття, що він не звертав уваги на сигнали тривоги, що виходили з карборунду. Горошина почервоніла і підскакувала на мотузці. І такою мірою розхиталася, що вцілила у дзвін із киснем. А потім бамкнула ще два рази.

Мишко страшенно розсердився на витівки камінця. «Воронова смердючко! — кричав. — Дістала мене вже до печінок. Червонієш, коли я думаю про щось приємне. Де, з якого боку небезпека? Не бачу її. Ти просто вийшла з ладу. Зламалася».

Він ляснув камінець, а потім міцно притис його до грудей. Хай не підскакую, не бамкає у дзвін. Сам же роздивлявся на всі боки. Таки ніщо не віщувало тривоги. Голодні пащі, хребти та реберні кістки, що горіли вогнем, далеко позаду. А морські води, освітлені Скляною Горою, красивого фіолетового кольору. Риби (поодинокі) мирно плавають, огинаючи освітлений конус.

Але карборунд не вгавав. Хлопчик притиснув долонею вередливий камінець. Подумав: «Навіть камінець не витримав напруження і зламався. Князь мене попереджав: можливості його слабенькі». Після цього Мишко не зважав на сигнали тривоги.

Наразі його увагу заполонили ялинки, прикрашені різнокольоровими гірляндами. Вони красиво обрамляли підніжжя Гори. «І про розкішні ялини обов’язково розповім друзям. Ой, як мені заздритимуть. Звичайно, не повірять. Скажуть: не вигадуй, Мишо. А я твердо скажу: насправді було ще цікавіше, ще прекрасніше за те, що я вам розказав. Я неначе побував на Новорічному святі.»

До лапастих гілок рукою подати. «На яку глибину я опустився?» — гадав уголос підводний мандрівник. «Глибина морського дна 2210 метрів», — прозвучала інформація. «Перемога! Я доплив! Я на місці!», — нестримно заволав Мишко. На крилах радості він кинувся вперед, до Гори.