Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 112

Прозорий дзвін на відчайдушній голові з розгону в’їхав у ялинкові хащі.

Раптом сталося таке, чого нормальній людині (крім уфологів) не збагнути. Щось страшенно огидне — в’юнке, м’яке, пластичне й слизьке, обкрутилося навколо стану хлопчака і швиргонуло його догори. Він перелякано скрикнув: «Що це?» Великими очима Мишко дивився на другі, дикі очі. Одне розміром у два футбольні м’ячі, а друге — підсліпувате і мале. Також помітив зелену лису голову і дзьобатий писок.

Пізнавальну інформацію: «Примати моря — головоногі молюски кальмари. Мають справжній розвинений мозок, нервові вузли. Довжина щупалець до шести метрів, швидкість стрибка до 70 кілометрів за годину. Активні хижаки», — він не чув, бо ослаб. Він загалом утратив здатність щось сприймати.

Живі канати скрутили у вузол худенький хлопчаків тулуб. Але зліпити з нього колобка не змогли, бо перешкоджали чоботи. Так із ними, кам’яними, і запхали дитину в дзьобатий писок. Далі зуби ценькали об чоботи. Терли їх, мов жорнами, з двох боків. Але взуванка, створена веселим Діонісом, були не для зубів головоногому молюску. Навіть такому, як оцей, — з розвиненим мозком і нервовими вузлами.

До розвиненого мозку молюска все таки дійшло: каміння не вдасться перетерти на муку. Молюск чхнув — і вивергнув із себе каміння. Мишко разом із камінням (чобітьми!) вилетів на волю. Та чи на волю?

Мишко ще повністю не прийшов до тями, а гидкі щупаки знову його мацали. Туго скрутили тіло, пхалися у чоботи. Обвили щиколотки, тягли за ноги. Водночас знімали кам’яну взуванку. Мишко, втрачаючи сили, розумів: його порятунок — це кам’яні чоботи. Чудовисько не може їх пережувати. Хлопчик з останніх сил тримав чоботи.

Та сила морського велетня значно перевищувала силу худенького хлопчика. Одного чобота він не втримав… Щупаки з подвійною силою взялися за другий чобіт.

Хлопчик відчайдушно гупав кулаками в холодну стіну. Кричав: «Урятуйте мене! Врятуйте!».

Ураз Скляна Гора спалахнула яскравим світлом. На її гладенькій поверхні з’явилася голова старого, збільшена в багацько разів. Свій погляд старий спрямував прямо на бідолашного малого. Дідусь видався Мишкові лагідним, добрим. І через це йому стало невимовно себе жаль. Він не втримався і ридма заплакав. Простягнув до дідуся руки. Мовчки благав: спаси мене, врятуй від морського чудовиська.

Світло хтось вимкнув. Із гладенької поверхні зникло зображення лагідного, доброго старого.

Хлопчик розсердився на святошу. Лупнув Гору чоботом, а потім босою, без чобота, ногою. Гора, як до цього стояла — непохитна, холодна і неприступна, такою й стояла. От тільки від удару в бунтівника боліли пальці. Він стогнав, стискав і випрямляв пальці ноги.

Ненароком відвів погляд — кальмарів він не побачив. Обкрутився. Кальмари таки зникли. «Це дідусь відкинув від Гори кальмарів. Дідусь мене врятував, — тішився хлопчик. — Прикро, що дідусь не запросив мене до свого граду. А-а-а, він просто знав про моє суперзавдання. Святі — вони про все знають.»