Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 109

Мишко вже не реагував на прекрасні висячі садки, косяки риб, окремі цікаві екземпляри підводної флори і фауни, назви яких при бажанні міг би узнати від всезнаючого Ерудита. Він вибився з сил. Втішала його думка, що обриси Скляної Гори ось-ось виплинуть із зеленавого мороку вод. Та бажані обриси чомусь не з’являлися. «Цікаво, на якій я зараз глибині?» — не втримався, запитав усезнайку. «Тут глибина 45 метрів», — повідомив Ерудит.

У Мишка від розпуки опустилися разом і руки, і ноги. Він уперше, за час перебування у морі, по-справжньому злякався. «Не допливу до Ук-Ра. Нізащо не допливу. Тееемно робиться. Страаашно», — бубнів.

Сльози лились і лилися з його очей, а він не міг їх навіть стерти (дзвін заважав). Від горя він почав ревти і лупити руками й ногами воду, як вередливий малюк. Плакав підводний мандрівник доти, поки не виплакав усе своє горе. І це допомогло. Він заспокоївся і стих.

Допомога пінгвінів

Мишко глибоко задумався: як бути? що робити? Відповіді Михайлик не придумав. І не тому, що перебував у тупиковому становищі. Він не зміг зосередитися через підозрілі звуки. Свист, цвірінькання, щебет, дзижчання, верески, скрегіт, клацання, скрипи, удари, писк, ревіння, крики, лемент, квакання стрясали сорокадвохметрову товщу. Сила дивних звуків швидко зростала.

Ураз великі, чорні, із гострими рилами кити атакували розгубленого хлопчика. Вони атакували блискавично і з усіх боків. Їх було тисяча, дві тисячі, а, можливо, десять. Адже вода кишіла, вирувала, пінилися від них. Хлопчик подумки вкотре попрощався із життям. Щільно зімкнув повіки, щоб не бачити себе, розірваного на кавалки. Отак, як нещодавно риба-меч розрубала катрана.

Непрошені гості торкалися Мишка слизькими спинами, стромляли довгі рила йому попід руки і поміж ніг, розводили їх. Лупцювали хлопчика в спину і нахиляли вперед. Але від стусанів малому не боліло. Він устиг подумати: чи не граються з ним кити? Боязко напіввідкрив очі.

Кити, що мали чорні спини і білі черева, тримали рила не стуленими. Складалося враження, що вони всміхаються. Хлопчик затремтів від радості. Пронизливо волав у бурдюк: «Дельфіни! Це дельфіни! Дельфіни прийшли мені на допомогу! Дельфіни мені допоможуть».

Випромінюючи радість, Мишко сміливо взяв двох дельфінів за плавники. Кити обережно його понесли. Він не переймався думкою: у якому напрямку пливуть. Він був упевнений: дельфіни знають про його суперзавдання. Переповнений вдячністю, він спокійно плив поміж риб і замилувано думав: «Дельфіни розумні тварини. У дельфінів мозок більший проти людського. Дельфіни винесуть мене на вершечок Скляної Гори. Я зніму шапку Арпоксая. А потім дельфіни віднесуть мене на берег. Я передам шапку ватажку сотні Скілові. Я буду героєм дня серед скіфів».

Радісно збуджений, він не надав значення тому, що, походивши над річищем, китоподібні кружляли на місці. І лише два дельфіни, ті, яких він ціпко тримав за плавники, стрімко пішли вниз. Ось вони увійшли в річкові води й пірнули. Кам’яний чобіт бамкнув об граніт.