Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 105

Червонопера риба блаженствувала, ковтаючи довірливих риб, і не відала про небезпеку. Хлопчик обхопив її двома руками і смикнув до себе. Довжелезний тулуб струснувся від переляку — ним пройшли хвилясті конвульсії. Мишко ще міцніше обхопив ремінне тіло. «Будеш знати, як жерти оселедців», — погрожував. Король напружив дев’ятиметрове хвостище і цвьохнув ним «причепу». А відтак ще багацько разів. Удари розлютованого короля були страшенно сильними. Та хлопчик від них не страждав. Еластичний костюм, створений чародійником Діонісом, удари не тільки стишував. Так, Мишко відчував від ударів приємний лоскіт. Він реготав від задоволення.

Некоронований король розшолопав, що бешкетник від нього не відчепиться. Атож випнув уперед черево — і пішов догори. Майже вертикально. «О, мені туди ще зарано», — вигукнув хлопчик, розводячи руки. Червона корона зникла з поля його зору. Оселедці кинулися слідом за своїм жорстоким королем. «То ваш ворог!» — кричав хлопчик навздогін нерозумним істотам.

Згодом його увагу привернула велетенська голова. Вона немовбито хизувалася двома пір’їнами, що стирчали зверху і знизу. «Що воно таке?» — міркував хлопчик. «Риба-місяць. Важить майже тонну. Відкладає за один раз 300 мільйонів ікринок», — жваво повідомив Ерудит.

Карборунд відливав рівне зелене світло. Хлопчик сміливо наблизився до гігантської голови. Почухав їй біля пір’їни, що стирчала знизу. Голова роздулася і рохнула. «Ще лопне від задоволення», — реготав Мишко. Відштовхнув її від себе. Риба-місяць кумедно смикнула куцим хвостом і за інерцією ковзнула вперед.

У саду Посейдона бавилися дельфіни. Вони азартно цвірінькали. Грали, напевно, у квача, бо галасливо доганяли одне одного. Мишко привітно махав дельфінам руками. Крикнув у бурдюк: «Гей, салют вашій команд! Я знаю, що ви люди. Точніше, у минулому люди». Розумні тварини стихли, повернули до хлопчика лобасті голови. Наче за командою підводного диригента дружно торохтіли дзьобами. «Дельфіни мене зрозуміли. А може й почули. Адже у дельфінів мозок більший, ніж у людини», — тішився хлопчик.

Він очам своїм не повірив. Декілька разів моргнув віями. Але видиво не зникало. На галявині та в хащах ламінарії вешталися люди. Невелика група людей лежали горілиць, інші — на боках. Ще одні виглядали з чагарів та жували, як корови, листя. Матусі бавилися з малюками, годуючи їх своїм молоком, пестили.

«Морські люди? Це про них складала казки Шахразада?», — роздумував Мишко. Його нестерпно тягло до морських людей. І Мишко стрімголов кинувся до гурту. Та чим ближче наближався до людей, тим більший неспокій закрадався у його серці. Морські люди були лисі, некрасиві. Мали шкіру землистого кольору, до того ж вкриту бородавками. (Він назвав морських людей зеленушками.) Нижче грудей тулуб морських людей вкривала луска. Закінчувався тулуб не ногами, а величезним хвостом. «Клас ссавців. Селени, або морські русалки», — поступила інформація від всезнаючого Ерудита.

Приєднуватися до селен у Мишка відпала охота. Він прийняв рішення плисти назад, до річки.