Читать «Дрібнички» онлайн - страница 9

Блiде обличчя в Олександри зробилося вiдразу як жар червоне. Але ж вона мовчала.

А вчитель казав далi:

– Еге, я думаю, що це не так. Менi здається, що Прiська якось помилилася i що ти не винна.

Олександрине обличчя нахилилося аж до столу.

– Певне, то ти свiй хлiб їла, бо я нiколи не повiрю, що ти можеш украсти.

Голосне гiрке ридання розiтнулося у школi. Це плакала Олександра, припавши головою до столу. Школярi вiдразу притихли. Очi їм якось широко порозплющувалися, i вони мовчки, затаївши духа, дивилися на Олександру. А вчитель казав:

– Не плач! Коли цьому неправда…

– Правда!.. Правда!.. – скрикнула Олександра. – Я вкрала!

I вона заридала ще дужче. У великiй класовiй свiтлицi стояло шiстдесят школярiв мовчки, не ворушачись, а серед їх, припавши головою до столу, гiрко плакала маленька бiлява дiвчина. Довго вона плакала, i всi мовчали, аж поки вона трохи заспокоїлася.

Тодi вчитель, сiвши бiля неї, спитавсь:

– Нащо ж ти це зробила?

Вона мовчала знову i знову похнюпилась. Учитель бачив, що сказати те, через вiщо вона це зробила, їй так само важко, як було важко признаватися. Але вона перемогла себе. Кiлька разiв вона починала казати, ворушила губами, але зупинялася. Нарештi промовила:

– Я їсти хотiла.

– Хiба ти дома не їла?

– Не їла.

– Чому?

Вона знову змовкла i… зовсiм несподiвано уп'ять заридала.

– У нас… у нас… нема чого їсти… Батько нiчого… не приносять з волостi… усе пропивають… Ми їмо су… су… сухарi вже другий тиждень.

I бiльше вона нiчого не могла сказати за слiзьми. Давно був час починати вчиття. Учитель тихо взяв Олександру за руку i, сказавши їй кiлька ласкавих слiв, повiв у свою хату, щоб вона там заспокоїлась. Як повернувся вiн у клас, то з десяток рук простяглися до його, i в кожнiй руцi була якась їжа.

– Нате! дайте їй! хай попоїсть!

Учитель глянув на дiтей. Хлопцi були нi в сих нi в тих, дiвчата деякi плакали. Вiн забрав усе, що дiти надавали, i понiс Олександрi. Але вона нiчого не хотiла їсти i все плакала. Вiн, скiльки мiг, розважив її, а сам пiшов у клас i звелiв спiвати молитву перед початком науки. Як заспiвали молитву, вiн непомiтно ввiв у клас Олександру.

* * *

Олександра пiсля цього довго соромилась глянути учителевi в вiчi. Але нi вiн, нi школярi нiколи не нагадали їй про те, що було. Та й не треба було їй нагадувати. З того часу вже нiщо не могло спокусити її. Дiвчата-товаришки її люблять i часто дають їй чого їсти – такого, що з дому приносять. Але вона зрiдка бере, хоч i часто сидить на сухому хлiбовi. Цього року вона здасть останнього екзамена i вийде з школи розумною, правдивою i чесною дiвчиною.

1891 р.

Олеся

Це було давно. Це було тодi, як нашу землю шарпали турки й татари, а гетьмани українськi ходили з козацтвом одбиватись од ворогiв. Тодi на Волинi було невеличке село. Воно заховалося в улоговинi. Круг його були лiси. В селi жили простi люди-хлiбороби. Якби не татари, то їм жити було б непогано. А то часто й густо набiгали татари. Вони грабували, палили й руйнували села. Старих та малих убивали, а молодих брали в неволю та й продавали рабами на тяжкi роботи туркам. Iнодi гнали татари з України тисячi безщасних людей.