Читать «Дрібнички» онлайн

Борис Дмитрович Грінченко

Борис Грінченко

ДРІБНИЧКИ

Каторжна

I

Каторжна – так її всi звали.

– Унеси дров у хату, чи чуєш, каторжна ти! – кричала мачуха.

– Геть з-перед очей, каторжна! – визвiрювався на неї батько, вертаючись п'яний з шинку i заточуючись по хатi.

– За сцо ти мене стовхнула, католзна! – пищав дворiчний мачушин хлопчик, б'ючи її кулаками.

I так усi!… Навiть хлопцi та дiвчата на вулицi хоч i не так часто звали її каторжною, але ж i на ймення мало коли звали, а як звали, то все ж iз додатком: "Ота каторжна Докiя…"

Та й було за що. Вiдколи мачуха ввiйшла в батькову хату, ця маленька, семи рокiв, дiвчинка й разу не глянула на неї по-людському, а все з-пiд лоба. Може, вона боялася мачухи, не знаючи ще, яка вона, а тiльки тим, що вона мачуха; а потiм не кидала боятися тим, що вже знала, яка вона. Може… А все ж був у неї завсiгди вовчий погляд. Та й не самий погляд!

Третього чи четвертого дня пiсля свого весiлля мачуха звелiла їй горщики поперемивати, а в неї, бачите, чомусь затрусилися руки, i вона впустила та й розбила горща. Не можна ж було дурну не повчити – i мачуха дала їй штурханця. I ось пiсля цього – хоч ти їй що, а нiчого не вмiє до пуття зробити: або поб'є що, або наплута, накруте й не так зробить, як треба. Довелося вчити трохи не щодня, а далi й щодня… Так що ж вона – покається? перепросить? Така! Хоч ти її вбий, од неї слова не почуєш i нiколи не заплаче, – найгiрше, що й не заплаче нiколи!

– Докiє! – спершу ще її таки на ймення звали, – чому хвiртки не причинила? Теля вибiгло.

Мовчить.

– Кому я кажу? Чи я тобi не наказувала?..

 Мовчить, у землю очi втупивши. Убив би на цьому мiсцi!

– Чи ти оглухла? – I мачушина рука з усiєї сили б'є її.

Стоїть, мовчить.

– Так слухай же! слухай! Ось тобi, щоб слухала, щоб слухала, чуєш ти?!

Нi пари з уст!. Нi сльозини з очей, мов їй i не болить!

Одного разу мачуха не втерпiла:

– Хоч би ти заплакала коли, каторжна!.. А вона тiльки глянула на неї з-пiд лоба, як вовк, i мовчить. I так завсiгди. Б'є її мачуха, б'є, поки втомиться, поки заболять руки, – аж тодi кине:

– У-у!.. проклята! Каторжна!..

А до батька яка вона? Ще як мати її жива була, так тодi тiльки до неї й мостилася, та вдвох усе плакали. Тодi хоч плакала! Та що з того?.. Така ж i мати її була – або плаче мовчки, або докоря: "Нащо п'єш, нащо жидовi хлiб носиш!.." Давав їй вiн доброго прочухана, як пiд п'яну руч. Ну, то ж матiр бив, а ця ж чого тiкає вiд його? Не завсiгди ж вiн i п'яний, iнодi схочеться йому пожалувати її – вона ж таки рiдна дитина, – оце й покличе:

– Докiє!

Пiдiйде, голову похнюпить.

– Докiє! Дочко… – почне батько та й зупиниться: мов колода, вона перед його стоїть. Штовхне її спересердя, встане, плюне та й пiде з хати, промовивши: – Ну, каторжна!

А з мачушиними дiтьми що вона виробляла? Мало вона їх била та штовхала?

Як мачухи в хатi нема, так i єсть їм! А одного разу таки розманiжилась: увiходить мати тихенько в хату з городу, дивиться – сидить  вона на полу i хлопчика – рокiв пiвтора йому було – мачушиного на руках держить та так цiлує та примовляє:

– Голубчику ти мiй, манесенький! Поцiлуй мене, – нiхто ще мене не цiлував, як мама вмерли…