Читать «Дрібнички» онлайн - страница 11

– Проклятi! Ой, проклятi! – скрикує Михайлик.

– I твiй тут батько й мати були, Олесю, мертвi… А тебе вже я згодом знайшов у лiсi. Ти забiгла якось туди… От i все…

Змовкне дiд. Олеся сидить, не ворухнеться. В неї обличчя блiде, в очах пала якийсь огонь. Дiд гляне на неї та й похита головою:

– Гай-гай! – каже. – Засмутив я тебе, мою ясочку. Але що ж робити! Без лиха не проживеш. Не журiться, дiточки, – вашi батьки полягли доброю смертю, рiдний край боронячи. Кожен чоловiк повинен боронити вiд усякого ворога рiдний край, не жалiючи свого життя.

– Еге, не жалiючи свого життя!.. – промовить дiвчина тихо та й замислиться ще дужче i довго замислена ходить.

Ото одного разу була недiля. Олеся з Михайликом лагодились iти в лiс по ягоди, а дiд казав:

– Глядiть, дiточки, далi вiд багновицi, а то лихо буде.

У лiсi було величезне болото-багновище. Iнодi, не знаючи, набреде на його людина та й утопне. Дiд i боявся, щоб з дiтьми чого не було. Олеся каже:

– Не бiйтесь, дiдусю, хiба ми не знаємо?

А Михайлик-стрибунець i собi тоненьким голоском:

– Авжеж, знаємо!

Побрали дiти глечики та й пiшли. Дiд довго дививсь їм услiд.

Iдуть, а Михайлик i каже:

– Олесю-сестричко! Ходiм аж на той бiк лiсу. Лiс не можна було перейти, бо ж болото там було. А обходити далеко – верстов шiсть. Олеся каже:

– Але ж це далеко.

– Дарма, – каже Михайлик, – так ягiд там багато. Ходiм, голубонько!

– То й добре! – каже Олеся.

I вони пiшли. Не увiйшли у лiс, а подались узлiссям. З одного боку був височезний, старий, темний лiс. А з другого боку простягався степ.

Дiвчина й хлопець iшли швидко. Вже верстов п'ять одiйшли вiд дому. Коли це Михайлик скрикнув:

– Глянь, Олесю, що то таке?

Олеся глянула. Серед степу їхали люди. Усi були верхи. То були не нашi люди. Гостроверхi шапки маячiли здалека. Таких шапок нашi не носять. Олеся багато чула дечого вiд дiда. Вона пiзнала цих людей – це були татари. Татари! Вони приїхали на Вкраїну палити села, убивати або в неволю забирати людей. Ось-ось вони побачать їх i заберуть. Олеся вхопила Михайлика за руку i мовчки потягла в кущi.

– Що то? Що то? – питавсь Михайлик.

– Цить! Татари!

Михайлик так i занiмiв. Страх обняв його такий, що вiн i слова не мiг вимовити. Олеся з-за кущiв бачила, як татари їхали просто на лiс, як поводили сюди й туди головами. Це вони шукають, де село. Ще трохи пошукають та й знайдуть його. Що тодi буде?

Село запалять, людей повбивають. I дiдуся вб'ють!.. Боже мiй!.. Треба бiгти, треба сказати!..

Але ж татари їдуть кiньми: вони доїдуть швидше, нiж вона добiжить. Якби вони тут загаялись! Та як же те зробити, як це їй зробити?

Бiдне серденько в Олесi мучилось. А татари пiд'їздили все ближче та ближче. Уже видко їхнi обличчя. I вiдразу Олеся надумала… Вона вхопила Михайлика за плече:

– Братику, бiжи лiсом додому, скажи дiдусевi, що їдуть татари. Чуєш?..

I вона потрусила хлопця за плече. Вiн немов прокинувся з того i глянув на дiвчину.