Читать «Дрібнички» онлайн - страница 13

День просидiли люди у лiсi. Далi їм не стало харчу. Другого дня треба було вертатися. Послали двох парубкiв подивитися, що в селi. Парубки вернулися i сказали, що в селi все цiле. Люди зрозумiли, що татари їх обминули, i почали вертатись додому.

Але ж Олесi там не було. Дiд Данило попрохав кiлька чоловiк, i всi, узброївшись, гуртом пiшли шукати її в лiсi. Михайлик привiв їх до того мiсця, де вiн покинув Олесю.

Тут знайшли татарськi слiди. По тих слiдах пройшли у лiсову пущу. Довго йшли, аж поки побачили татарських коней, що позагрузали в болотi. Татар не було. Мабуть, вони позлазили з коней та й потопли у багнюцi.

Дiд Данило йшов попереду. Вiн перший побачив Олесю. Вона лежала мертва.

На шиї в неї був татарський аркан.

Тодi зрозумiв дiд Данило i всi люди, що вона своєю смертю обрятувала рiдне село.

Зробили мари з гiлок i понесли дороге тiло додому.

* * *

Другого дня ховали Олесю. Подруги-дiвчата несли труну. В їй лежала Олеся, убрана, як молода княгиня. На головi у неї був вiнок. Навкруги спiвали пташки, вгорi сяло сонце. А вона лежала тиха, спокiйна. Навiть здавалось, що на обличчi в неї сяла якась радiсть.

Еге, їй можна було радiти.

Ридаючи, провели її до холодної ями; ридаючи, засипали землею. Не сам. дiд Данило плакав, плакали всi: i старi й малi, i чоловiки й жiнки, i подруги-дiвчата.

Але як кинули на могилку останню лопату землi, дiд Данило пiдвiв голову. Вiн уже бiльш не плакав. Обличчя йому було поважне. Вiн простяг руки над могилкою i сказав:

– Кожен повинен боронити свiй рiдний край, не жалiючи життя! Дай, боже, всякому такої смертi!

1890 р.