Читать «Дрібнички» онлайн - страница 10

I цьому селу довелося зазнати лиха, але поки ще тiльки один раз. Село заховалося в лiсах, i знайти його було не легко.

Край села стояла невеличка хатка. Бiля неї пишався рясний садок. У садку гули бджоли. Там була пасiка.

У хатцi жив старий дiд Данило. Колись вiн козакував, був у неволi турецькiй, але визволився вiдтiля. Тепер жив дома, пасiчникував. Жiнка його давно вмерла. Вiн прийняв до себе двоє сирiт: дiвчину Олесю та хлопца-стрибунця Михайлика. Олеся вже була величенька дiвчина, рокiв шiстнадцяти.

Дiд був щасливий з дiтьми, а дiти були щасливi з ним. Дiти так любили, як дiд розмовляв з ними. Вiн розказував їм про турецьку та про татарську неволю. Оце, було, сидить дiд у пасiцi, робить що-небудь, граблi чи ще що.

Михайлик-стрибунець i собi щось тут майструє, i дiвчина Олеся з шитвом сидить. Сонце сяє, пташки щебечуть, бджоли гудуть. То оце Михайлик:

– Розкажiть, дiдусю, про неволю турецьку.

А дiдусь:

– Та я вже розказував, – ти ж чув. Ще й не раз, – хiба тобi мало?

А Михайлик та Олеся:

– Ще, ще, дiдусю! Так гарно слухати!

I дiд починає оповiдати, а дiти слухають i очей не зведуть з його.

Олеся схилить чорняву головоньку на руку, а Михайлик-стрибунець уже не стриба, а теж сидить, слуха. А дiд розповiда, як був вiн на турецькiй каторзi:

– Три роки вибув я на каторзi турецькiй, прикований до мiсця. Так от за поперек узято ланцюгом та й приковано. Сидiти можна, i встати можна, i лягти, а пiти – нi. А каторга – це корабель такий. Там гребли ми веслами, женучи судину. А за те нашi голi спини раз у раз доглядачi списували нагаями та колючою червоною таволгою…

– А нащо їх списували? – питає Михайлик.

– А щоб ми швидше гребли… Як здасться турковi, що помалу робимо, дак ото й покропить нам голi спини.

– I кров текла? – скрикує Михайлик.

– Текла, – каже дiд.

– Я б їх усiх повбивав, тих татар та туркiв проклятих! – погукне хлопець, стискаючи кулаки. Олеся нiчого не скаже, тiльки все обличчя їй зблiдне. А дiд далi:

– Покалiчено тодi мене добре. А вже що годували погано бусурмани: цвiлими сухарями та смердючою водою!. За таким життям уся сила пропала, бо мене ще й порубано трохи, як у бран брато. Ну, то як визволили мене козаки – не здатний я вже був козакувати. Вернувсь я додому. Тут я ваших батькiв зазнав: i твого, Олесю, i твого, Михайлику. Ви були сусiди. Тiльки Михайлик був ще тодi дуже малий – рокiв зо два йому було. А тобi, Олесю, вже рокiв iз сiм було, i ти бiгала вже швиденько. Жили ви гарно. Коли це набiгла татарва… Що тут казати? Одбивались ми завзято, та нiчого не вдiяли. Село татари спалили, багато людей повбивали, багато у бран забрали. А дехто повтiкав. Отi втiкачi вернулись сюди потiм та й знов тут побудувались. Мене вдарено чимсь важким по головi. Я й упав. Але я не вмер i вночi очутивсь. Дивлюсь: мiсяць свiтить, видко. Тихо скрiзь. Коли гляну круг себе, аж я на пожаринi, а круг мене все люди лежать… Як розвиднилось, пiшов я помiж трупами та й знайшов тебе, Михайлику. Ти лежав i плакав бiля мертвої матерi. Тут i батько твiй був з розрубаною головою.