Читать «Дрібнички» онлайн - страница 8

Учитель ще раз спитавсь:

– Що тут у вас сталося?

Озвалась Прiська – подруга й товаришка Олександрина. Батько її був у економiї за прикажчика. Прiська була дiвчина сита, добре годована – вона завсiгди приносила з дому гарну їжу: пирiжки, перепiчки, коржi тощо. Вона погано вчилася, але була дуже весела i не могла говорити не смiючися. Вона й тепер, осмiхаючись, загомонiла:

– Та Олександра… – Прiська почала й засмiялась, не доказавши.

Учитель спитавсь:

– Що Олександра?

– Украла в мене хлiб! – доказала Прiська i зовсiм зареготалася, i її нерозумнi сiро-синi очi з смiху аж сховалися за ситими щоками.

Ця звiстка дуже вразила й здивувала вчителя. Такого в школi ще не було. Учитель знав, що деякi з дiтей ще дома, перш нiж у школу почали ходити, були де в чому грiшнi, але в школi поки нiхто в грiх не вскакував. На Олександру вiн теж нiколи нiчого не думав. Вона була просто дiвчина боязка – мабуть, налякав її батько-п'яниця.

Учитель глянув на Олександру й спитавсь:

– Олександре, правда цьому?

Вона мовчала й сидiла нерухомо, як кам'яна. Учитель зрозумiв, що Прiська казала правду. А Прiська вже не мовчала й торохтiла:

– Вона не вперше це краде. Вона кiлька разiв у мене тягала. Тiльки кинеш торбу з пирогами – так i потягне. Та я все мовчала. А оце вже сьогоднi… Бачу, вхопила хлiб та й побiгла з школи у двiр, та зайшла за дерево, та й їсть. Я прибiгла до неї, а вона злякалась. "Не кажи, – каже, вчителевi, я тобi малюнок дам…"

Учитель ще раз спитався:

– Олександре, правда цьому?

Але й тепер Олександра мовчала i сидiла нерухомо. Один великий школяр, не зовсiм розумний i не дуже жалiсливий, загомонiв:

– Та що там її питаться? Хiба й так не видко, що правда. Бач, що вигадала, – красти! її треба прогнати з школи!

Школярi загули:

– Треба! Треба!

Учитель сказав:

– Чому ж то так?

– А тому, що вона краде, а ви або ми на кого iншого думатимемо по-дурному.

Iншi казали:

– Це нiчого не можна буде й положити в школi, якщо крастимуть.

– А хiба воно гарно, як казатимуть на школярiв, що вони крадуть, – додавали третi.

Учитель сказав:

– Ось що, дiвчата й хлопцi. Ви он уже налагодились вигонити Олександру з школи, а ще не знаєте до пуття дiла. А може, воно й не так було? Треба послухати спершу, що Олександра скаже.

Той-таки великий школяр почав був знову:

– Та що там слухати, хiба й так не видко?.. Але його зараз же спинено:

– Цить! Василь Митрович правду кажуть. Вже ж треба знати, що вона скаже.

Усi обличчя повернулися до Олександри, усi очi втупилися в неї. Всi дожидали вiд неї слова. Але вона й тепер сидiла, мов скам'янiвши. Вона сховала голову межи плечi й прищулилась, неначе сподiвалась, що її ось-ось ударять, хоча знала, що в школi не б'ються.

Учитель спитався:

– Ну, Олександре? Кажи, – ми ждемо.

Мовчить. Учитель знову:

– Не думай, що ми всi хочемо нападатися на тебе. Нам треба тiльки знати правду. Може, це ще й не так, як кажуть, та я й думаю, що не так.