Читать «Дрібнички» онлайн - страница 7

Господи! За вiщо ж? За вiщо вона спалить її? Це ж грiх! Людину спалить живу. Та й не її саму. Господи, може, все село займеться! Нащо ж це вона робить?

А солома шипiла, шкварчала i починала розгорятися. Ось полум'я вибухло. Ось-ось повiтка займеться.

Та боже мiй!.. Та нащо ж це вона?..

Треба гасить, гасить мерщiй, а то все займеться. Вона кинулась до вогню, хотiла затоптати його ногами. Але вiн горiв. А їй уже вчувалося, як Санька кричить: "Докiйко, рятуй!.."

Все закрутилось їй у головi. Червоне полум'я одно перед нею. Треба його погасити. Вона вiдразу зiрвалася з мiсця i впала на полум'я. Воно пекло її, на їй займалась одежа. Але вона того не чула. Вона хапала руками вогняну солому, пiдгортала пiд себе i силкувалася гасити. Але вже вся одежа горiла на нiй. Тодi, не знаючи, що робити, вона скрикнула:

– Рятуйте, хто в бога вiрує! Рятуйте! – i бiльше нiчого вже не пам'ятала…

Очутилась вона дома. Нi, не очутилась, а вперше розплющила очi. Де вона i що з нею, – того вона не розумiла.

Її обрятували парубки та дiвчата, вибiгши на її крик та погасивши пожежу. Вона страшенно попеклася, але того не чула: її ще дужче пекла гарячка…

Страшно вона мучилась. Усi її розпаленi думки крутилися тепер круг одного осередку: їй все здавалося, що вона гасить пожежу, i вона борсалась, кидалась, давила попеченими грудьми пiл, де лежала, кричала:

– Рятуйте! Люди горять! Санька-голубочка згорить!..

* * *

Перед смертю вона очутилась зовсiм. Вона зрозумiла, що вмирає. Бiля неї стояв батько. Мачухи в хатi не було. I бiльше не було нiкого. Вона пiзнала батька, але нiчого не сказала. Промовила тiльки:

– За що? Господи, боже мiй! За що? – пiдвелася i, скрикнувши, впала знову на подушку. За кiлька хвилин вона була мертва.

Її поховано, i нiхто не пожалiв її. Вона всiм осталась каторжною. Санька тiльки плакала. I нiхто й не думав одмовити собi на те питання, що вона кинула вмираючи: за що? За що стiльки муки, горя та слiз додають людям люди, коли й так життя таке коротке i таке сумне?..

1888.XII.31. У с.Олексiївцi в Катеринославщинi

Украла

Тiльки вчитель увiйшов у клас, зараз побачив, що там робиться щось непевне. Школярки та школярi юрмою оточили когось i про щось палко й голосно гомонiли. Гомiн був неласкавий, сердитий. Зрозумiти поки нiчого не можна було. Чуть тiльки було, що на когось дiти сердились, комусь докоряли.

Зараз же дехто побачив учителя, i почулось промiж дiтьми:

– Василь Митрович прийшов… Учитель прийшов.

Дiти стихли i всi повернулись до вчителя. Учитель пiдiйшов i спитавсь:

– Що тут у вас дiється?

Усi мовчали, стоячи навкруг одної парти. На тiй партi сидiла Олександра. Олександра була школярка першого року, дочка сiльського писарчука-п'янички. Вона сидiла, низько похнюпивши голову i втупивши очi у свiй стiл. Її бiляве, усе у веснянках, обличчя було бiле як крейда. Вона вхопилася руками за стiл, мов боялася, що її тягтимуть кудись силомiць.