Читать «Дрібнички» онлайн - страница 6

– Не довiку!? Ох, Семене, що-бо ти сказав! А я б умерла коло тебе… Тiльки й вiку мого, що твоє кохання. Як покинеш ти мене – загину без тебе. Не покидай мене, Семеночку, голубе мiй, сонце моє, щастя моє!..

Та й упилась устами йому в уста… I не одiрвалась би, мабуть, якби сам вiн не одiрвавсь:

– Прощавай!

Перестрибнув через тин та й пiшов улицею… Пiшов та знов не прийшов… I тиждень, i два минуло, а його нема. I осiнь прийшла, а його все нема. Вона не хотiла йняти вiри тому, щоб вiн її кинув. А вже з неї всi дiвчата смiялися… Вона ждала i – дiждалася…

Стрiла таки вона його, стрiла вдень серед вулицi. Кинулася вона до нього – забула, де й коли це.

– Семеночку, голубчику!

А вiн:

– Тю! Чи ти не здурiла!

Та й пiшов… Краще б вiн її вбив! Стоїть вона, коли чує, регочеться хтось. Озирнулась – двоє дiвчат з неї смiються.

– Утiк? – кажуть. – Вiн уже давно до Прiськи ходе…

Невже правда? Нi, не вiрю! Сама пiду, впевнюся! I пiшла туди, на вечорницi. Вiн там, i Прiська там. I не дивиться вiн. Вона до нього, а вiн вiд неї, – аж усi помiтили. Не мала змоги й слова йому сказати. Тiльки як виходили, почула, – каже вiн:

– I чого вона, каторжна, так до мене в'язне?

Оце вже вона й од його почула це прокляте слово, i йому вона каторжна стала. Усiм вона каторжна, усiм на свiтi. Усi її ненавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!.. I вiн зрадив. I вiн такий, як усi. О, проклятi! розiрвала б усiх, задушила б, спалила б i його, i ту Прiську, i тих парубкiв та дiвчат, що з неї смiялися, глузували, знущалися! От якби було чим – вона зараз би пiдпалила цю хату…

Голова її горiла, думки плутались, груди пекло… Якби чим запалити? Чи нема в неї в карманi сiрникiв? Вона почала шукати, чи не зосталося якого сiрника, чи не сховала як-небудь, розтоплюючи пiч. Вивернула карман, витрусила – нема. Вона швидко пiшла з двору, пробiгла вулицею добiгла до своєї хати. У вiкнах не свiтиться, – вже полягали. Сiни незасуненi, хата теж. Вона ввiйшла в хату.

– Хто там? – спитався спросоння батько.

– Я! – сказала Докiя i зараз же знайшла на коминi сiрники та й побiгла з хати.

– Куди ти? – гукнув батько.

Вона не вiдмовила, вибiгла з двору, знову пробiгла вулицею, але не пiшла в двiр, де вечорницi, а перелiзла на город i зайшла ззаду, щоб нiхто не бачив. Велика повiтка була прироблена до хати. Докiя зупинилася пiд нею. Вона чиркнула один сiрник. Вiн зайнявся i зараз же погас. Сердито кинула вона його осторонь i запалила другий. Вiн горiв. Докiя почала пiдпалювати їм солому у стрiсi. Але солома була мокра, i сiрник знову погас. Те саме було з третiм i з четвертим.

"Нi, треба знайти сухої соломи. Тут єсть – тут, може, як тепло було, вiн, проклятий, з Прiською спав. Ну, тепер, уже не буде спати!"

Вона знайшла сухої соломи, згребла її в купку пiд очеретяною стiнкою i запалила. Солома затлiлась i почала горiти нарештi.

"Ось коли зайнялося! Гори швидше, займайся! От гарно! Вiд повiтки вогонь на хату. I всi вони згорять".

I Докiї згадалася пожежа, що вона бачила, – ух, страшно! Так i тут буде. Але там нiхто не згорiв, а тут усi згорять… I Санька згорить? Санька – маленька дiвчинка, дочка досвiтчаної матерi. Докiя за останнiй час дуже влюбила гарне дiвчатко, i дiвчинка любила її. Але ж i вона згорить… Така гарна, ласкава. I Докiї в'явилося все: як хата горiтиме, як Санька простягатиме руки з полум'я й кричатиме: "Рятуйте! Докiєчко! витягни мене!"