Читать «Дрібнички» онлайн - страница 5

Та поставив її проти мiсяця – мiсяць ясно свiтив, – та й дивиться їй в обличчя, не пуска. То гнiвна вона була на його, а то вже гнiву нема, сором тiльки зробилося хто й зна й як! Як кинеться вона, вихопилась та тiкати знову. А вiн кричить:

– Постiй, дiвчино, пiдожди! От же, їй-бо, ти гарна!

Утекла та спрожогу як улетить у хату, аж мачуху злякала:

– Тю на тебе! Чи ти сказилася? Де ж глечик? Де глечик?.. Вона й забула про глечик! Сказала, що не дала Одарка.

Полягали спати – не засне вона. Усе мiсяць повний перед неї, просто їй в обличчя дивиться… А вiн нахилився до неї: чи гарна? Ой, сором! Ой, сором!.. А вiн же сказав, що гарна… Невже?.. От якби тепер глянути в дзеркало, та не можна!.. Як його звуть? Вiн не з Ковалiвки – мабуть, оврамiвський… Та чого вiн на неї так дивився?

I спала й не спала вона… Другого дня мачуха добре попобила її за те, що стане та й стоїть, як стовпець, а дiла не робить.

Та дарма! У суботу ввечерi вже вона бiля вiкна в Одарки й дивиться, чи там вiн. Нема! I в другу суботу, i в третю – все його нема, i не йде вiн їй з думки. Коли в недiлю смерком iде вона левадою хмизу набрати, аж хтось:

– А здорова, дiвчино! Чия ти?

Глянула – вiн! Так на їй i затрусилось усе. Стоїть – з мiсця не рушить.

А вiн пiдiйшов та:

– Те-те-те! Та се та, що я при мiсяцi дивився! Чого ж ти тодi втекла?

Та за руку її. Злякалася вона чогось, чи що, – хотiла бiгти. А вiн не пустив. Обняв та як пригорнув… Нiчого вона вже потiм не знала, нiчого не чула, нi того вечора, нi другого дня, – нiчого! Тiльки чула, як їй на губах його поцiлунки горiли.

Що далi було? Те, що вона покохала, її серце нарештi знайшло кого любити i вiддалось… Нi про вiщо вона не думала тодi: нехай б'ють i лають – байдуже! Їй не болить пiсля цiлування солодкого, пригортання щирого. Байдуже!..

Прийшла весна весела, верба зазеленiла, соловейко затьохкав, вишнi цвiтом укрилися. У садок вона вийде, – серце з грудей вирватися хоче. Небо синiє далеке й широке, хмарки по ньому, як ягнятка, бiжать, степи, лiси зеленiють, садок увесь пахощами обнiмає, – ох i красо ж божая, яка ж ти гарна! Ой i свiте мiй милий, свiте веселий та красний, як же на тобi гарно жити, вiрно любити!..

Заспiває вона – сама пiсня з грудей рветься; серце розцвiтає, душа вгору лине. А зустрiнеться з ним пiд вербою зеленою, пiд вишнею запашною, рясно квiтом укритою, зустрiнеться – нiч їй мала, не наговориться, не намилується. Ох, i любила ж вона! Так любила, що всю душу вiддала i назад не думала брати. Вiзьми мене, милий мiй, коханий! Мене ще нiхто не любив, – вiзьми мене, бо вся я твоя! Ночi тихiї, зiрки небеснiї! Тiльки ви чули й бачили. Свiте мiй ясний, свiте мiй красний!

Минула весна, лiто минає… Чи не мина з ними й щастя?

III

Нi, ще не минуло…

Садком зеленим з повiтки Докiя Семена випроводжає. Дiйшли до перелазу. Ще б далi дiвчина йшла, так люди побачать. Обвила вона йому шию своїми руками, пригорнулась до його:

– Семеночку, соколе мiй! Чого ти такий невеселий став? Чом ти не такий, як спершу був?

Осмiхнувся Семен:

– От дурна! Тобi тiльки поцiлунки на думцi. Не все ж цiлуваться, не довiку ж обнiматься!