Читать «Дрібнички» онлайн - страница 3
Борис Дмитрович Грінченко
– Ах ти ж падло! Геть!
I здорова мачушина рука вiдкинула геть маленьку дiвчинку. Сокира рубонула, жалiбно хряснула цiвка калинова, i впала стеблина, тремтячи листом.
– Мамо! голубонько! рiдненька! Не рубайте, помилуйте!
– Геть, – каторжна!
Вона кинулась до мачухи, цiлувала їй руки, затуляла своїм тiлом останнi калиновi стеблини.
– Геть, каторжна!
Але каторжна обхопила руками кущ, i її тонкi маленькi пальцi так i заклякли на цiвцi. Трохи пальцiв їй не поламала мачуха, поки вiдiрвала вiд калини, вiдволокла геть i останнiми разами дорубала дерево…
Так росла Докiя: без милування, без жалування, без ляльок, без дитячих iграшок, без калини, – тiльки спiвала iнодi тихо, як знала, що її нiхто не чує, тихо та жалiбно. Де вона тих пiсень училася – бог її святий знає, а вмiла багато – i все жалiбнi, – так, мов самi вони в неї з серця лилися:
А як оце побачить кого, зараз i змовкне, i знову така, як i була: очi додолу, обличчя закам'янiє…
I так минали роки…
Минули – iз маленької дiвчинки виросла доросла дiвчина. Та життя їй не перемiнилося: так, як i попереду, била її мачуха i зневажав п'яний батько; як i попереду, не мала вона на вулицi подруг i була всiм чужа, не маючи нiкого до себе прихильного, та й сама не була вона нi до кого прихильна – зосталася вона "каторжною", як i була.
Нi, була й вiдмiна.
Колись мов закам'янiлий упертий вираз на обличчю тепер неначе злагоднiв. Але ж це зробилося не тим, що вона пом'якшала своїм серцем до людей, а люди до неї, – нi; вiдмiну ту на обличчi зробила страшна невсипуща журба, що гнiтила їй душу, розривала груди i, не мавши вже сили ховатися в серцi, виявлялась i на обличчi. Ця журба обнiмала її й тодi, як Докiя була ще маленькою дiвчинкою, але ж була не така дужа, та й упертiсть перемагала її.
Потiм помалу-малу заворушились у дiвчини в головi думки. Якi? Про вiщо? Вона спершу й сама не знала до пуття, як i про вiщо вона дума: думається, та й годi. А думалося все саме смутне, саме невеселе, i ось, нарештi, з цього безладдя розумового вибилася, виявилась виразнiш од усiх одна думка: "За що мене так мучать?" А потiм: "Хiба я гiрша вiд iнших?" I цi двi думки не давали їй спокою. Вона не могла бачити, що й вона була iнодi винна: коли її кривджено й зневажувано, то й вона, як мала силу й змогу, не лишала цього без помсти, а iнодi й надто. Вона не могла зрозумiти, що вона сама була винна, вiдiпхнувши вiд себе Христю тодi, як та на вулицi колись пiдiйшла до неї i сказала:
– Докiйко! Я… я…
Правда, всi вони – i хлопцi й дiвчата, i ця Христя з ними – якось особливо дошкуляли їй того вечора своєю зневагою, але ж Христя оханулась, їй шкода стало бiдної Докiї, i вона, мало не плачучи, промовила:
– Докiйко! Я… менi тебе… я…
Може, вона хотiла далi сказати, що вiд цього часу буде вiрною подругою Докiї, – але ж цього нiчого не сказала, бо Докiя скрикнула: "Геть!", одiпхнула її i втекла з вулицi.
Вона, кажу, не могла ще зрозумiти того, що в таких випадках сама iнодi була винна, не могла, бо дуже вже великої кривди зазнала вiд людей. I вона винуватила цих людей за все: за свої муки й сльози, за своє дитинство безрадiсне, безлюбовне, за свої молодi лiта, що марно гинули, – за все, за все. I люди були справдi виннi. Однi пекли її, мучили – така була її мачуха. Другi не хотiли зрозумiти її мук, а тiльки глузували з неї (або їй так здавалося, що глузували), – такi були дiвчата, парубки. I вона це все терпiла i не знала, чим пособити собi. I отодi прокинулась у неї в серцi журба така страшна, сум такий великий, що вiн палив їй усi груди, не давав спокою нi вдень нi вночi.
