Читать «Дрібнички» онлайн - страница 2

Мачуха як скрикне:

– Ба, яка нiжна! А Оришку нащо на городi вдарила? Iвасику, бий її, бо вона Оришку била. Бий кулачком, кулачком її…

Воно, маненьке, взяло та й штовхнуло її кулачком. Як скочить вона, як кине його на пiл – трохи дитини не вбила – та з хати! Не потрапила її мачуха й попобити. I бiльше до дiтей не пiдходила й на руки сама не брала, тiльки як мачуха звелить.

От так же вона й на вулицi. З неї почнуть смiятися:

– А за що тебе мачуха за волосся з двору в хату тягла?

А вона зараз кулаком!

I зла ж вона була, на всiх зла! I всi їй були вороги, й вона всiм ворог, – каторжна, та й годi! Мабуть, у неї не серце, а камiнюка була.

I все ховається вiд людей – мабуть, заздро, що люди веселi, так щоб не бачити. Пiде в садок, аж у гущавину, та й сидить. I що вона там робить – хто її знає!

Дiти мачушинi хотiли довiдатися i назирцем одного разу побiгли за нею. Так, кажуть, пролiзла аж у гущавину та зараз до калинового куща – рiс там кущ калиновий великий, – сiла там пiд ним i головою до його припала, i руками його обхопила, й каже:

– Калинонько, – каже, – моя червоная, рiдна моя матiнко! Покрий мене своїм листоньком зеленим, своїми ягiдками червоними! Одна ти в мене рiдная, улюбленая! – каже, а сама плаче…

Еге, вона плакала тим, що в неї не камiнь у грудях був, а маненьке дитяче серденько! I те серденько так хотiло любити, так хотiло! Але ж любити було нiкого!.. Недоброго i часто й густо п'яного батька вона не любила, матерi не було, мачушиних дiтей мачуха любити не давала…

I вона плакала та обнiмала червону калину, поливала їй землю своїми слiзьми; i нахиляла тодi до неї калинонька свої вiти, i здавалось дiвчинi, що то мати рiдна руки до неї простягає… I так вона плакала, поки почує, як мачуха кричить:

– I де вона, та каторжна, забiгла?!

Тодi вставала вона з землi i втирала сльози. Вiдразу застигало їй обличчя, мов камiнюка, i очi втуплювались у землю, i вона знову була тодi справдi каторжна, що її нiчим не дошкулиш – нi словом, нi ломакою. Такою вона йшла вiд калини.

Такою вона й тепер вийшла i вiдразу страшенно поблiдла: вона побачила, як од гущавини побiгли мачушинi дiти. Невже вони знайшли її схованку? А може, нi, може, вони тiльки так бiгли?

Але ж вони не так бiгли, вони знайшли, побачили, почули i розказали про все мачусi.

Днiв через два Докiя знову була пiд калиною, засидiлась i не почула, як мачуха її кликала. Уже тодi почула, як мачуха знайшла її в гущавинi i потягла за волосся в хату.

– Стривай же ти, каторжна, я тобi дам, як тiкати вiд роботи пiд свою калину!

Вхопила мачуха сокиру й побiгла в садок. Докiя вiдразу так i занiмiла. Слухає, коли задзвенiла сокира в садку, затрiщали гiлки – ось ще, ще…

Вона кинулась, себе не пам'ятаючи, пробiгла садок, добiгла до гущавини… Мачуха рубає калину.

Дiвчина несамовито скрикнула, кинулась туди i стала мiждо калиною i мачухою. Мачуха аж злякалась.

– Ти чого прибiгла?

– Не займайте моєї калини!.. Очi її горiли, а щоки були бiлi-бiлi; груди так i здималися.