Читать «Дрібнички» онлайн - страница 12

– Бiжи, а то дiдуся вб'ють.

– А ти ж? – спитався хлопець.

Олеся штовхнула його, щоб бiг, кажучи:

– Я знаю сама, що зроблю, – не бiйсь! Нiколи говорити – бiжи! Та все понад краєм, щоб од багновицi далi!..

Хлопець не думав довго. Вiн кинувсь у лiс i побiг з усiєї сили.

Олеся зосталася сама. Вона постояла ще кiлька хвилин. Обличчя було блiде. Але вона не боялась. Вона вийшла з-за куща i пiшла попiд лiсом зовсiм не в той бiк, де було її село.

Iшла так, мов не бачила татар. Але татари її побачили. Вони кинулись до неї. Олеся скрикнула й побiгла щосили далi. Та бiгла вона недовго. За хвилину татари наздогнали її, щось закричали, загукали, їх було чоловiк тридцять. Вони зупинились i почали промiж себе джеркотiти. А далi один високий пiдiйшов до дiвчини. Вiн загомонiв по-нашому, але так погано, що Олеся ледве розiбрала, що вiн каже:

– Хороша дiвчина! Хороша дiвчина! Ми тобi нiчого не зробимо, пустимо на волю, тiльки ти нам скажи, де тут єсть село?

Олеся каже:

– За лiсом. Оцей лiс перейти – то й село по той бiк.

А татарин їй:

– То ти нас проведи цим лiсом, а то ми дороги не знаємо.

Олеся каже:

– Проведу.

А татарин знову:

– Та не одури й не тiкай, а то бачиш оце!

I вiн вийняв з пiхов криву гостру шаблюку та й лиснув нею перед очима у дiвчини.

– Бачиш оце? Голову зрубаю!

– Бачу! – каже Олеся.

Олесi накинули на шию аркан. Високий татарин узяв той аркан у руки, пустив дiвчину поперед свого коня й сказав:

– Веди!

Олеся повела.

Але вона йшла зовсiм не в той бiк, куди Михайлик побiг. Вона ще трохи обiйшла лiс, тодi знайшла стежку, що бiгла зо степу, i пiшла нею. Татари їхали слiдком за дiвчиною. Дедалi лiс усе густiшав. Олеся вела ворогiв просто в середину лiсу, де було болото.

Вона вела й думала: "Чи добiг же Михайлик додому? Чи сказав же дiдусевi? Ох, хоч би менi довше поводити їх, поки вiн добiжить!"

I вона йшла тихо, iнодi звертала убiк, тодi знов назад верталась.

Татари сердились, а високий кричав:

– Чого ти плутаєш? Веди гарно, а то ось! – I вiн показував рукою на шаблюку. Дiвчина казала:

– Ось зараз вийдемо з лiсу, – там i село. I вела далi. Лiс зробився страшенно густий. Але ж Олеся добре його знала. Вона так часто ходила сюди по гриби, по ягоди. Вона знала, де болото. Невеличка смужка твердої землi вганялась у драговину. Олеся повела татар туди. За деревами болота не було видко. Навкруг було темно i пуща така, що тiльки той, хто добре знав лiс, мiг вiдцiля вийти, не загрузши в болотi. Високий татарин скрикнув:

– Чого ж ти стала? Веди!

Дiвчина повернулася до ворогiв. На блiдому обличчi палали темнi очi.

Вона глянула ворогам у вiчi i тихо промовила:

– Я далi не пiду.

Татарин пiд'їхав аж до неї, показав їй нагая й вилаяв.

Дiвчина осмiхнулася:

– Я не поведу вас далi, хоч би ви й убили мене. Я вас, вороги, завела в цей лiс, i ви не вийдете вiдцiль.

Тiї ж митi нiж блиснув у татарськiй руцi i вдарив дiвчину в груди. Як билина пiдрiзана, впала вона додолу.

Її головонька схилилась i чиста душа покинула тiло. Татарин плюнув на неї, i всi вороги повернули назад.

А Михайлик тим часом добiг додому. Вiн казав, що татар хто й зна скiльки. Люди покидали все i повтiкали у лiс. Дiд Данило думав, що вiн там i Олесю знайде.