Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 69

— Я прийду по тебе, через сто років. І вже не буду таким ласкавим. — Він грубо схопив Моніку за комір, його очі були заплющені. Вони стояли щока к щоці.

— Я буду пам’ятати цю ніч. І вона буде нашою першою в низці багатьох.

— Ніколи. — Відповіла грайливо Моніка. Очі в неї теж були заплющені.

Павло мав чіткі вказівки того, що він повинен був робити. Але зараз все пішло шкереберть. Він лежав на землі, поряд з ним, гарчала та повзала Альбіна, вже повноцінний упир. Вона смоктала кров хлопця, все її лице і руки були забруднені. Її очі дико блищали, викотилися з орбіт. За декілька хвилин до цього, Павло вже спускався до церкви, крізь святкові вулиці та хмільних місцевих, коли його наздогнала Альбіна. Він ледве її здихався, дівчина хотіла продовження, він теж, проте не зараз. І те, що вона упир, ані трохи його не бентежило. Але Альбіна наздогнала його, напала і відтягнула до болота. Останнє, що ще міг розгледіти Павло це пару шкіряних дорогих чобіт, що вгрузли в чиїсь останки.

Грільда пестила очманілого Марка. Він сидів на чарусі. Пустими очима дивився в нікуди. Вона співала йому колискову. Не ту материнську, яка має захисну силу, а ту страшну, заклинальну на смерть. Скоро з’явиться Кадук. Він висмокче цю дивовижну душу і їм залишиться тіло. Таке гарне, натреноване тіло. Почулося хлюпання.

— А ось і твій новий Бог, мій милий. — Грільда пестилася. Вона звабливо повернулася в надії побачити Кадука, але замість нього стояв Блуд. Він тримав в руках сферу з жовтим кольором. Це душа. Душа її відьми!

— Ніііііііііііііі! — Заволала Грільда. Вона піднеслася над чарусом скинувши Марка в імлу. — Ніііііііііііііііі!!!! — Ця істота не мала ніг. Воно літало серед пасом свого власного довгого сивого волосся, яке обсипалося в’ялими шматками. На очах Грільда старіла, марніла і розсипала в прах. Тій істоті, якою вона була, конче необхідно поласувати плоттю для продовження життя. — Ні!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! — По болоті повзла Шовтенка. Вона намагалася дістатися ніг Вітольда. ЇЇ сили теж були вичерпані. Істота гарчала, як скажений пес. Густа піна запеклася навколо її рота. Обличчя скосило на ліву сторону. Шовтенко вже доповзала до Вітольда, руками, що швидко розкладалися, намагалася вхопити ноги. Він відразливо відкинув їх. Шкіряний чобіт застряг в напівзігнилій плоті.

— Що ти робиш?!!! — Кричала Грільда. — Ти ж бачиш, що ми помираємо! — Зараз вона вже стала наче дух, напів — прозорою.

— Твоя учениця виявилася хитріше за тебе. За нас усіх! — Слова Вітольда луною озвалися по місцині. — Моніка прив’язала своє життя до вашого. І в той момент, коли я помилково думав, що причаровую Наталю, а насправді зв’язував душу Моніки, ви раптово втратили всю свою силу. Тепер я її хазяїн, а отже, — і ваш теж. І ви мені не потрібні, на жаль. Я навіть радий позбавитися тебе, моя Ханна.