Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 68

— Зараз, люба, ми трохи прогуляємося. — Вітольд почував себе дивно. Кохаючись з дівчиною, яка мала зовнішність Наталі, він відчував запах Моніки, наповнювався нею. Невже?!.. Зернятко сумніву дало перший паросток.

— Як скажеш. — Зовсім іншим голосом сказала Моніка. Вітольд завмер. Ці вібрації він ніколи не переплутає. Блуд обернувся змахуючи рукою видіння. На ліжку сиділа магнетично вродлива відьма. Вогняні пасма розлилися по простирадлу, заповнили кімнату до підлоги. Вони обрамляли її бліду шкіру, пружні груди, тонкі руки. Відьма дивилася на нього спокійно, ледве всміхалася лише одними кутиками губ. Все в цьому обличчі було любо і дорого для нього: чорні, глибокі очі, м’які вуста. І все ще теплий промінь її душі. Він не вірив.

— Цього не може бути! — Вітольд не обертаючись сів на край ліжка і закрив очі долонями. — Цього просто не може бути! — Знов повторив він.

— Блуд, — покликала Моніка поклавши руку йому на плече. Він зі злістю скинув її й встав.

— Що ти накоїла! Ти розумієш, що буде далі?! Кадук з’їсть твою плоть, вип’є душу. Ти причинна! — Вже зайнявся на крик Вітольд.

— Так і є, Блуд, послухай мене, врешті. — Моніка підвелася. — Відпусти Дмитра. — Вітольд захихотів.

— Так все це через того йолопа!

— Не кажи так. Він не винен. Припини реготати!!!!

— Я нікуди його і не дівав. Він схований на моєму болоті. Всі ці триста років він був поруч з тобою, а ти цього не бачила. Він блукав там паралельно тобі! Поки ти чаклувала, зводила з розуму хлопців, годувала потопельниць, весь цей час, твій Дмитро був там же!!! — Моніка була шокована. На хвилин п’ять її вистачило, а потім вже була несила прикидатися шокованою. І Вітольд це зрозумів. — Ти все знала?

— Так. — Вона стояла перед ним оголена та прекрасна.

— Як давно ти знала? — Вона закусила губу.

— Нещодавно. Я все зрозуміла, коли Наталя з Павлом потрапили на болото. Їх хтось вивів. Хтось, з щільною ямкою на підборідді. Це блукаюча душа. Невинна. І я все зрозуміла. Вітольд, ти ж можеш обміняти мене на іншу душу. І я не піду до Кадука, а стану блукаючою.

— Ти вважаєш, я піду на це?! Заради тебе?! — Моніка натягнула свій одяг. Вона говорила повільно, спокійно. Відьма знала, що зайві емоції можуть коштувати життя всім їй небайдужим людям.

— Я прошу тебе тільки про одне — врятуй мене. Я бачила, як живиться Кадук. Як ті потопельниці смакують останки тіла, коли людина ще жива. Як та бісова пані Шовтенка гризе кістки, а Грільда співає свої божевільні колискові. Ти хочеш, щоб я так закінчила, чи можлива, буде твоя ласка, зробити мене блукаючою? Таке моє добровільне бажання — помінятися з Дмитром. — Вітольд дивився на неї, намагався розгледіти бодай щось схоже на зловтіху, або ж перевагу, яка була точно на її стороні, проте нічого такого. Відьма, його кохана відьма, виглядала щирою і відвертою. Здається ніч змінила щось таке в ній, бо вона дивилася зовсім по-іншому на нього. Здається, що вперше за триста років, Моніка і справді дивилася саме на нього, а не скрізь. Вітольд одягнув чорну мантію зі сріблястим хрестом на спині. Натягнув капюшон на голову.