Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 70

— Моніка не знає, що я була твоєю дружиною! Ти зваблював мене, як її, і врешті я зголосилася.

— Ні, не знає. І, завдяки її вчинку — вже ніколи не дізнається. Колись, вона займе твоє місце. До речі, ти не дуже опиралася, моя люба, я напився вже до снаги твого світла.

— Ти висмоктав мене всю. — В’яло і безсило закінчувала Ханна. — Я кохала тебе…так сильно кохала… — Вітольд посміхався диявольськи. Ні, Моніка ніколи вже не дізнається правди. Зграя вівсянок з криком тривоги піднялася в небо. Зашелестіло листя, стара верба нижче нахилилася до землі під чиїмось натиском. По болоту повз Кадук. Ця істота не мала ніг, кінцівки — щупальця пересували товстелезне одутле тіло. Дуже повільно. Шкіра старого дрібно всіяна зморшками. Над очима звисали пухнасті брови. З вух стирчало жорстке волосся. З рота вивалювалася багнюка. Три потопельниці дріботіли вслід свого хазяїна.

— Брат, — сказала одна з потопельниць чоловічим голосом, — брат… — Вже інша. Кадук говорив через слуг. — Що мені їсти брат, брат, брат… — Голос став схожим на те, ніби плівку швидко — швидко перекручували. Блуд, хоча і був нечистим, але ненавидів такий спосіб тамування жаги.

— Сонечко, йди до мене. Облиш цього нещасного. — Альбіна підвелася. Він ніжно обійняв її стан. Блуд мав дивовижну харизму, а його дотики розпалювали всі потаємні бажання. Це була така всепоглинаюча пристрасть, що дівчата ставали рабинями його капризів. Зазиваючи він всміхався, дивився захоплено прямо в очі. Аж раптом, різко, відштовхнув Альбіну в бік Болотника. Потопельниці жадібно накинулися та потягли її під щупальця Кадука. Багнюка, що стікала з рота істоти капала на тіло дівчини, вона звивалася та кричала, але ніхто не міг її врятувати від пазурів болотного володаря.

Вітольд зачаровано дивився на шар. Він зігрівав йому руку, пестив долонь, Блуд все ще відчував її дотики, губи. «Настане наш час, люба Моніка», він із журбою відпустив шар і той мерехтів декілька хвилин, ніби прощаючись, поки не розтанув в тумані. Вітольд витягнув Марка з води. Той, здається, вже помер. Він стряхнув хлопця і наблизив до нього обличчя впритул.

— Тобі рано ще помирати, друже. В мене на тебе є плани. Мені потрібно буде щезнути на деякий час, так би мовити, перепочити. А ти будеш моїми очима тут. Домовилися? — Марк був непритомний. — Звісно домовилися! — Вітольд попестив його по голові, як маленьку дитину. — Ах, так, ще ти. — Звернувся він до Павла. Той дивився на нього скляними очима. — Тобою поласував упир, молодий, незграбний. Але те нічого, — Вітольд подивився на рештки тіла, що ще залишилися від Альбіна. Голову Кадук зжер і відповз кудись у свою нору. Потопельниці закінчували трапезу. — Декілька днів в лікарні і ти одужаєш. Моя мила медсестра потурбується про це. Ну що ж, бувайте! Ох, який же я забудькуватий став. В усьому винна Моніка. Смак ночі ще не вивітрився з голови! — Вітольд пішов по болоту. Призвав потопельниць свистом, як мисливських псів.

— Шукайте дівчата! — Потопельниці стали на коліна, проте пересувалися дуже швидко. Винюхували повітря і поводили себе, як на полювання.