Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 71

— Ось він, він, він тут… — Голосили мертві. За чагарниковими ділянками, по краю болотного масиву, серед чорних коренів болотного кипарису, ховався Дмитро. Він так і був одягнений у рясу 17 століття. В руках тримав ліхтарик. Очі скляні, білі.

— Вам не потрібно зустрічатися. — Сказав до нього Вітольд. — А то ти такий в нас базікало. В той час, як Блуд протягував руку до Дмитра, над ним промайнуло жовте світло. І Дмитро побачив його. Він бачив Моніка. Вона щось йому кричала, але слова були такими далеким, що він нічого не міг розрізняти. І в той момент, коли душа Моніки плюхнулася на те саме місце, де стояв Дмитро, Блуд одним дотиком витягнув його в інший вимір. Моніка розчаровано впала у багнюку. Навколо, окрім плюшевого туману і безліч незрозумілих звуків більше нічого і нікого не було.

Дмитро наче прокинувся. Тут все було інакше. Він вже забув, що значить бути живим. На землі лежав хлопець у крові. Його було покусано. Це ж той парубок, якого він вже одного разу вивів з болота разом із дівчиною. Дмитро схилився над ним.

— Ну, а щоб все виглядало вірогідним, ніби тут був бій, — прошепотів Вітольд, ховаючись від Дмитра, — чорт клацнув пальцями й стався вибух. Від нього потопельниць розірвало навпіл, чаруси повиверталися черевами повним черв’яків і змій. Дмитро від несподіванки пригнувся до землі, закрив голову руками.

«Марк!!!!» — Я побачила його непритомним. Декілька метрів від нього лежав чоловік в рясі, який закрив Павла собою. Цей дивний вибух струсив землю. Священик повернувся до мене, я впізнала в ньому Дмитра та зрозуміла, що Моніці не все вдалося, — адже очі священика залишалися крижаними.

VIV

Блукаюча У Часі

З подій на болоті пройшов рік. Університет працював, як і раніше. Його директором був назначений якийсь чоловік з дивним польським акцентом — Януш Ромадонський. Вітольд щезнув. Де він ніхто не знав, поліція оголосила в розшук його, фрау Грільду, пані Шовтенко, Моніку та Альбіну. Ми ж мали надію, що вони всі, окрім Моніки, просто загинули на тому болоті. Адже, що там точно сталося, ніхто не знав. Павло повільно одужав і пригадував тільки деталі, які не мали жодного значення. Дмитро розповів, що бачив душу Моніки, яку Блуд обміняв з ним містами. Він сказав, що тепер вона блукаюча у часі. І там, де зараз перебуває наша Моніка, не краще, ніж у пеклі. Сам же він так і залишився людиною 17 століття і йому важко давалося асимілюватися під наш час. Завдяки моїм грошам, і зв’язкам Марка, ми зробили Дмитру фіктивні документи та влаштували служити в церкві на острові. Місцевий священик теж, до речі, зник. Але згодом, його тіло і рештки тіла Альбіни (які змогли ідентифікувати тільки за аналізом ДНК) та пані Шовтенко знайшли на болоті. Рішенням місцевого комітету було заборонено будь-які вилазки туди. Спуск заблокували, а вхід за церквою облаштували муром.

З Павлом ми залишилися найліпшими друзями. Що ж до Марка, то в мене з’явився шанс і я їм скористалася. Ми утрьох часто спілкувалися з Дмитром і чи не кожного дня бували у нього. Очі священика так і не змінилися, вони мали вицвілий колір, майже як кубики льоду. Тому йому доводилося носити темні окуляри. Ми так і не зрозуміли, чи вдалося Моніці зняти ворожбу, чи Дмитро так і залишався причинним. Пити цілющий відвар, який подарувала мені Леля, він відмовився. Мотивуючи це тим, що Моніка обов’язково повернеться, і тоді, їй потрібно буде його випити, щоб розірвати пута привороту Вітольда. Я погодилася.