Читать «Блукаюча у часі» онлайн
ПерсеФона
ПерсеФона
Блукаюча у часі
Sie liebten sich beide, doch keiner
Wollt’es dem andern gestehn.
Heine
І
Приїзд
Я не живу. Я існую. Кожен день, кожний час, кожну хвилину. Таких як я — багато, нас тисячі, і хоч в цьому я не одиначка. Краплини дощу одна по одній повільно лягали на скло. Ми їхали у машині зі швидкістю десь 80 км у годину і це дратувало неймовірно, хоча в чомусь був і позитив — повільність відтягувала момент мого ув’язнення. На фоні густих хмар на небі та дощу, гудів голос мого дядьки. Чоловік він нестерпний, замість крові отрута, жовч у ньому самому.
— Досить з мене цього лайна! Якщо ти мене осоромиш — начувайся.
— Хто б казав. — Процідила я.
— Що? Що ти сказала?
— Ти чув… — Вже пошепки. Щока все ще горіла від недавнього ляпаса.
Мене знудило. Водій вивів машину у бік лісосмуги. Стоячи на колінах, я спробувала пригадати, що було на сніданок. Дядько залишився коло машини, підкурив цигарку і приклав мобільний до вуха: в такому положенні я заставала його завжди. Водій розкрив над ним парасольку і відчуженим поглядом дивився у бік. Мене знов знудило. Нікому не було до мене діло. Я відчувала себе лайном під холодним літнім дощем.
У зеленій мокрій траві блукала мурашка, краплі загороджували їй хід, вона тикалася то в один, то в інший бік. Мені стало її шкода і я піднесла руку над нею, спробувала захистити. Зрозуміла, що і на мене більше не крапає дощ, підняла голову доверху — парасолька, наді мною стояв водій.
— Як ти?
— Все гаразд.
— Треба їхати. — Він головою кивнув у бік машини і його голос став сухим, — нервує. — Я зрозуміла, що він казав про дядька.
— До біса його. — Скло в машині опустилося. Лице дядьки перекошувало від невдоволення. Скло піднялось знов. Такий його погляд я знала давно: тоді на кладовищі я стояла під дощем, також літнім. Ховали мого діда, мого єдиного друга і вихователя. Коли всі вже розійшлися я стала на коліна коло могили, як він міг не забрати мене із собою! Прийшов його час, я розуміла це, але я залишалася зовсім сама. Знов. Я тихенько плакала, почула клаксон. Це дядько сповіщав, що вже час їхати, він також сидів у машині і виказував поглядом свої невдоволенні почуття. Помер його батько, але жоден м’яз не здригнувся на його обличчі. Воно було кам’яне, і в очах були знаки доларів, які він наслідував. Такі вони — люди великого бізнесу. Ми поїхали далі. Дорога займала вже близько п’яти годин. Шлунок нив.
— Тільки, будь ласка, не треба вистав, —
— Мене просто знудило.
— А як же. Ти знов палила
— Ти знаєш що ні. — Він кинув на мене погляд, — ну — ну. — Я чудово розуміла, про що він натякає: на майці красувався малюнок марихуани.
— Ну — ну. — Відповіла я. Нарешті ми приїхали.
— Я тебе дуже прошу, будь чемною. Це дуже серйозний заклад, я приклав багато зусиль і ГРОШЕЙ, щоб тебе сюди влаштувати. — На слові