Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 66

Стоп! Сказала собі Моніка. Вона задивилася в це обличчя. Ось і ще один бік нашої душі, жіночої. Чому нас ваблять погані хлопці? Від них тіло тремтить, прокидається бажання, бурлить все у грудях. Чому саме такі чоловіки закохують у себе до нестями? Перш ніж втратити голову ти знаєш, що він розіб’є твоє серце, але ти кидаєшся в цій вирій, віддаєшся вся, добровільно здаєшся у полон? А потім на довгі роки, а може і на все життя, залишаєшся заручником своєї пристрасті. Може так краще, чим потім думати, що було б, якщо ти не дозволила б собі бути з ним? Не тільки чоловіки мисливці. Жінки, ось хто справжні мисливиці! Ми бажаємо, і ми зробимо все, щоб здобути предмет своєї жаги. Чому саме ми кидаємося на поганих хлопців? Тому що наша природа хоче перемогти його, доказавши собі, йому і природі, що заради тебе він може змінитись і бути тільки з тобою. Дорогі жінки, ми є найвеличніші мисливиці всіх часів і народів, і як би ми визнали це, і дозволили нашій дикій природі прорватися зовні, таких непідкорених чоловіків вже не було б. Просто в один момент, ми хочемо бути слабкіше, і саме в цей момент, чоловіки беруть владу у свої руки, придушуючи нашу природу, нашу суть. Тому що знають — вони не зможуть їй чинити опір, а отже, припинять нам подобатися.

Як би ці двоє просто відверто поговорили, все могло б піти інакшим шляхом. І можливо, мали б шанс на щасливе спільне життя. Як би….

Хід їхніх думок перервала органна музика.

— Дорогі мої! Сподіваюся, що вам подобається! — Горлав ді —джей, міксуючи органіку з сучасними мотивами.

— Так! — Заревів натовп.

— Можна я пригощу тебе чимось?

— Залюбки. — Моніка здогадалась, що він напоїть її власноруч приготованим зіллям для привороту.

— Я зараз. — Вітольд попрямував до бару, Моніка ж повернулася до столика, але він був зайнятий. «Ми на канапі ліворуч», прийшла смс від Павла.

— Нічого собі. Це є зона для викладачів та аспірантів! — Сказала Моніка, упавши в обійми м’якого дивана.

— Так. Вітольд Євгенович забив її для нас! — Павло радів наче дитина.

— Припини радіти як йолоп. Вітольд Євгенович, — передражнила Моніка Павла, — наш ворог. Вгамуйся вже, Господи! — Павло намагався бути серйозним, але перебування під личиною Моніки давалася в знаки. Він дивним чином відчував її настрій, як свій власний, думки, хвилювання, її надії ставали його.