Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 51

— Вадиме, вставай.

— Вже все?

— Так. Майже. Тобі треба ще дещо випити.

— Давай.

— Не зараз. Вдома.

Дорогою назад я мовчала, на відміну від мене Вадим був бадьорим і без перерви балакав. Як же він дратував мене! Прийшовши додому, ми сіли вечеряти. Я висипала попіл в бокал з вином і замислилася, а треба це? Згадуючи все, що сталося у відьми вдома, якесь сумління заговорило до мене. А що, як це зробить мені лише гірше? Так, я ненавиділа його, але якою ціною мастила своє щастя? І чи буде те щастя. Я хотіла просто припинити побої, зневажливе до себе відношення. Що буде, коли він все це вип’є? Може він буде ґвалтувати мене? Від цих всіх думок мені стало моторошно. Крапку в моєму сумлінні поставили його слова, які стали для нього фатальними: «А знаєш, до тебе я ходив до проституток, і ніколи не було таких проблем. Вони знають, як зробити приємно чоловіку. Вони — справжні жінки. А ти… Вочевидь, така огидна мені, що… Сама розумієш. Навіть моє тіло не хоче тебе. Це буде наш з тобою єдиний раз, щоб твій папаша заспокоївся. Мене чекає повне насолоди життя!» І він підморгнув Олені. Завдяки їй, не знаю, що там вона йому робила, але іноді, він був вдоволеним. Рішуче я протягнула йому бокал.

— Тримай.

— За справжніх жінок! — Вадим знов посміхнувся до Олени, — за кохання з ними, за втіху, якої ти ніколи не знала і знати не будеш у селі, куди я тебе відправлю щойно ти завагітнієш! — І залпом випив вино.

— Так, — несподівано навіть для себе, сказала я, — ти настільки потворний і бридкий, що з тобою злигаються лише проститутки й то, за гроші. Ти… глянь на себе. Навіть як би ти був останнім чоловіком на землі, я нізащо, чуєш мене, нізащо не стояла б з тобою навіть на одному клаптику! — Злоба перекосила його обличчя, важке тіло вскочило з місця. Очі стріляли люттю з — під висячих повік.

— Ах ж ти тварюка!.. Я вб’ю тебе! — Він кинувся до мене і стиснув горло. — Вб’ю! — Волав Вадим, піна пішла з його рота, він не тямив, що робив. Краєм ока я бачила Олену, яка стояла в кутку. Ні, вона не була перелякана. Вона нагадувала мені дитину в новорічну ніч, яка нетерпляче чекала, коли дозволять розгорнути подарунки. Ця дівчина всміхалася і кивала на кожне вимовлене його слово. — Ти думала така вся гарна, ти думала я буду в захваті від тебе! Ти стерво! Я знаю про тебе і цього пастора. Я бачив вас. Тепер, ні ти, ні він, більше нічого не побачите. — Це були останні його слова. Раптом, чоловік відпустив мене, тіло його обм’якало, зрештою витягнулося немов струна, він збліднув і впав мертвим. В голові промайнуло «так тобі й треба». Ледве віддихавшись, я відповзла від нього.

— Він — наш! — Зашепотіло щось над вухом. Ті самі потвори, з синіми тілами із будинку відьми, повиповзали звідусіль і потягли тіло Вадима. Олена закричала і впала на коліна. Вона простягала до нього руки. Щось пішло не так. З переляку я вибігла з кімнати, наштовхнулася на служницю. Я ридала зі страху.

— Моя пані, що сталося? — Хоча вся прислуга в будинку чула наш огидний скандал.