Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 50

— Не треба було. Вельми дякую. — Радісно вона крутила брошку і жмурилася від задоволення.

— Я поїла його відваром з тої чашу, яку ви мені дали. Але все стає тільки гірше.

— Хіба Дмитро не з тобою?

— Так. Але… Все не так, як я хотіла. Вадим став жорстоким, він б’є мене. Я хочу просто припинити це.

— Добре — добре. Заспокойся. Все буде так, як ти того хочеш. Але це ще не все. Мені потрібно пасмо твого волосся. — Я згодилася.

— О! — Відьма з насолодою нюхала волосся, цей жест викликав в мене відразу. Вона як божевільна кружляла по кімнаті притискаючи його до носа.

Дзеркала в кімнаті були закриті, а замість стола, в центрі, покоїлося велике крісло з високою спинкою, більш схоже на трон. Навколо нього були розташовані свічки, утворюючи пентаграму. Також я звернула увагу на три бочки з яких йшла пара.

— Сідай дитино! — Крикнула відьма, вона була в дуже піднесеному настрої. Я послухалась. Мов очманіла вона почала перекидати бочки. З них на підлогу виливалася рідина — червоного, рожевого і помаранчевого кольорів, вони зливалися в химерні візерунки навколо крісла. Не одна свічка не згасла, вогонь від них підіймався все вище і вище. Я задерла ноги, ужахаючись вогню. Відьма танцювала божевільно, підстрибуючи у гору і співала на весь голос. З кутів почулося шипіння, щось сичало, я хотіла була вже бігти звідси, як відьма вхопила мене за руку:

— Нічого не бійся! — При цих словах вона полоснула мене по руці великим ножем. Від шоку я навіть не змогла закричати. Кров струмилася на підлогу, вогонь вже підступив до обшивки мого трону, поділ плаття зайнявся. Шипіння ставало ближче, тільки — но я помітила істот, схожих на карликів із синіми, майже розтрощеними тілами, вони вилизували кров на підлозі. Вогонь обійняв мої ноги, але жара я не відчувала. Піднятися не могла, голова йшла обертом, рука страшенно боліла, якась твар вчепилася в неї іклами та пила кров. Це була Олена. Вона хихотіла і поглядала на мене. Інші істоти пищали як скажені. Я бачила як горить моє тіло, тхнуло смаженим м’ясом, шкіра червоніла й обвуглилася. Болі не було.

Я не знаю, скільки часу це продовжувалося, мабуть, я втратила свідомість. Але відкривши очі, побачила стелю. Я лежала на полу розкинувши руки та ноги в різні сторони. Рука! Слава Богу вона ціла, моя шкіра, як і раніше, гладка і неушкоджена. Наді мною стояла відьма і читаючи щось на кшталт закляття незрозумілою мовою, сипала на мене попіл. Олени не було. Невже мені все це здалося?

— Вставай. — Вже лагідно сказала вона. — Відьма протягнула мені скриньку із залишками попелу, — це попіл твого тіла. Ти, прийшовши до мене, свідомо відмовилася від того життя, яке тобі було обрано долею. Ти вибрала інше, і тому, тобі треба було попрощатися зі своїм старим тілом. Це добавиш до вина свого чоловіка, хай вип’є. І все.

— Сподіваюся, що більше я до вас не прийду.

— Ну, якщо лише тобі треба буде інший чоловік. — Жарт я не оцінила, все, що сталося настільки виснажило мене, що я ледве могла говорити. Вадим все лежав на ліжку, на часах був той же самий час, коли ми з відьмою залишили його.